До того моменту, як упав, Стю думав, що цей схил дещо легший, ніж той, яким він спустився. Каміння було міцніше, кут трошечки менший. Але поверхня виявилася сумішшю крейдянистої землі, а уламки скель сильно розхитали вода й негода. Стю відчував, що тут буде недобре, і рухався поволі.

Його груди вже були над краєм, але виступ, на який він став лівою ногою, раптом провалився. Стю відчув, що сповзає вниз. Ларрі схопив його за руку, але цього разу не встиг. Стю схопився за шматок асфальту від дороги — і той відпав, залишився в його руках. Він якусь мить тупо дивився на нього — і тут почав сповзати ще швидше. Стю викинув його, почуваючись Злим Койотом з мультика. Мені ще не вистачає тільки, думав Стю, що хтось переможно запищав[183] перед тим, як я опинюся на дні.

Стю вдарився об щось коліном — і раптом його пронизав гострий біль. Стю хапився за липкий схил, що тепер страшенно швидко мчав повз нього, — і в його руках залишалися жмені землі.

Він з усього маху налетів на великий камінь, що великим тупим наконечником стріли стирчав з уламків, і покотився, аж подих йому перехоплювало. Вільно пролетів футів із десять і впав на ногу, зігнуту під кутом. Почув тріск: вона зламалася. Біль був моментальний і велетенський. Стю закричав. Зробив сальто назад. Тепер у нього був повний рот землі. Гостре каміння обдерло йому обличчя й руки. Він знов упав на ушкоджену ногу. Тепер він уже не закричав — він завив.

Останні п’ятнадцять футів він проїхав на животі, як дитина з гірки. Зупинився на дні з повними штаньми землі, серце шалено калатало, відлунюючи у вухах. Нога горіла білим вогнем. Куртка й сорочка задралися до підборіддя.

«Зламав ногу. Але наскільки важко? За відчуттями — дуже. Мінімум у двох місцях, коли не більше. І коліно вивернуте».

Схилом спускався Ларрі невеликими стрибками, які видавалися знущанням із того, що тільки-но сталося зі Стю. Він схилився над пораненим і спитав у нього те, про що Стю вже запитував себе.

— Наскільки погано, Стю?

Стю підвівся на ліктях і подивився на Ларрі, його лице було бліде від болю й перемазане багнюкою.

— Мабуть, знову ходити зможу місяців за три, — сказав він. Його почало нудити. Він подивився в хмарне небо, стиснув кулаки й помахав ними вгору.

— У-У-У, БЛЯ! — закричав він.

——

Ральф і Ларрі наклали шину на поламану ногу. Ґлен дістав пляшечку своїх «таблеточок від артриту» і дав одну Стю. Стю не знав, що то була за «таблеточка», а Ґлен не зізнавався, але біль у нозі зменшився до слабкого гудіння. Стю стало дуже спокійно, навіть безтурботно. Йому спало на думку, що зараз вони взагалі ніби проживають якийсь позичений час — і не обов’язково тому, що йдуть до Флеґґа, а передусім тому, що пережили Капітана Трипса. Хай там як, а він знає, що робити… і подбає, щоб це було зроблено. Ларрі щойно договорив. Усі схвильовано подивилася на Стю, чекаючи, що скаже він.