— Вони на морфіні, — сказав він. — Понад три-чотири можуть бути смертельними, — він уважно подивився в очі Стю. — Ти зрозумів, Східний Техасе?

— Так, зрозумів.

— Про що ви в дідька зараз говорите?! — закричав Ларрі. — Що ти йому взагалі пропонуєш?!

— А ти не розумієш? — сказав Ральф із такою зневагою, що Ларрі на мить замовк. І тут усе пронеслося перед його очима зі страхітливою швидкістю, як обличчя незнайомців у швидкому карнавальному танку: таблетки — веселі, сонні, швидкі… Рита. Коли він, розштовхуючи її в спальному мішку, побачив, що вона мертва, заклякла, і зелене блювотиння тече в неї рота — огидний прощальний подарунок…

— Ні! — закричав він, намагаючись відібрати у Стю пляшечку.

Ральф схопив його за плечі. Ларрі пручався.

— Пусти його, — промовив Стю. — Я хочу з ним поговорити.

Ральф іще не відпускав Ларрі, невпевнено дивлячись на Стю.

— Ні, справді пусти його.

Ральф відпустив, але було видно, що він будь-якої миті готовий схопити його знову.

Стю сказав:

— Підійди до мене, Ларрі. Присядь.

Ларрі підійшов і присів коло Стю. Нещасними очима подивився йому в лице.

— Так не годиться, друже. Коли людина падає і ламає ногу, хіба можна… ну не можна ж просто піти й лишити людину помирати. Хіба ти не розумієш? Ну, послухай… — він погладив Стю по обличчю. — От подумай.

Стю взяв Ларрі за руку.

— Ти думаєш, я здурів?

— Ні! Ні, але…

— Але чи ти згодний, що людина при здоровому глузді має право вирішувати, що робити?

— Ой, ну що ти… — сказав Ларрі і заплакав.

— Ларрі, це не від тебе залежить. Я хочу, щоб ви йшли далі. Будете повертатися з Веґаса, йдіть цим самим шляхом. Може, Бог пришле крука, який мені їсти носитиме, хто його зна. Я колись у журнальчику читав, що людина може прожити сімдесят днів без їжі, якщо в неї є вода.