— Правда? Здається, з моїм найпершим ніхто не погодився.

Тепер у його очах була емоція — докір.

— Так, але просто по-іншому не можна було. Слухай — його люди вас схоплять.

— Ага. Думаю, що так. Вони або нас схоплять, або пристрелять із засідки, як собак.

— Ні, вас схоплять і приведуть до нього. Певне, це буде за кілька днів. Будете у Веґасі, будьте уважні. Чекайте. Воно настане.

— Що, Стю? Що саме?

— Не знаю. Те, по що нас послано. Будьте готові. Коли воно настане, ви відчуєте.

— Ми тебе заберемо, якщо зможемо. Ти знаєш.

— Ага, так і буде.

Ларрі швидко вибрався нагору і приєднався до інших двох. Вони зупинилися й помахали. Стю теж помахав їм. Вони пішли. І більше вони ніколи Стю Редмана не бачили.

Розділ 73

Розділ 73

Троє стали табором у шістнадцяти милях на захід від того місця, де залишили Стю. Опинилися перед іншим руслом, уже мілкішим. Справжня причина такого короткого переходу полягала в тому, що кожному з них здавалося, ніби частина серця лишилася там, позаду. Важко було сказати, чи вона повернеться. Ноги немовби стали важчими. Майже не розмовляли. Ніхто не хотів дивитися в обличчя іншим, боячись побачити там віддзеркалення своєї провини.

Вони зупинилися в темряві й розпалили вогнище з хмизу. Вода в них була, а харчі скінчилися. Ґлен напхав свою люльку останнім тютюном і раптом замислився, чи лишилися в Стю цигарки. Від цього курити йому стало неприємно, і він вибив люльку об скелю, з відсутнім поглядом відіпхнувши ногою свій останній тютюн «Боркум Ріфф». Коли за кілька хвилин по тому десь у темряві почувся крик сови, Ґлен роззирнувся.

— Слухайте, а де Коджак? — спитав він.

— А правда, дивно, чи не так? — сказав Ральф. — Години зо дві я його, здається, не бачив.

Ґлен підскочив.

— Коджаку! — закричав він. — Агов, Коджаку, Кодж!

Його голос самотньою луною розкотився пустельним місцем. Відповіді не було. Він сів, тяжко засмучений. Тихо зітхнув. Коджак ішов за ним майже через увесь континент. Тепер його не було. Наче лиховісний знак.

— Думаєш, його щось спіймало? — тихо спитав Ральф.