— Просто дивовижно, наскільки швидко природа відновлюється, — сказав Ґлен. — Я розумів, що то доволі швидкий процес, і, звичайно, зима його трохи пригасить, але все-таки чудеса. Від початку епідемії минуло приблизно сто днів.

— Так, але немає собак і коней, — сказав Ральф. — Це, знаєш, не дуже гарно. Вони запустили заразу, яка знищила майже всіх людей, але їм мало. Треба було, щоб ще два наші улюблені види тварин теж. Людину і її найкращих друзів.

— А коти лишилися, — похмуро сказав Ларрі.

Ральф усміхнувся.

— Ну, є ще Коджак…

— Був Коджак.

На цьому розмова заглухла. Навколо випиналися невеселі пагорби — зручний сховок для десятків людей із гвинтівками з оптичними прицілами. Ларрі не полишало передчуття, що воно станеться сьогодні. Щоразу, виходячи на верхівку, він очікував побачити попереду перекритий шлях. І щоразу, коли нічого такого там не було, він очікував засідки.

Вони розмовляли про коней. Про собак і бізонів. Бізони повертаються, сказав Ральф: Нік із Томом Калленом їх бачили. Не такий уже й далекий той день — може, він навіть настане за їхнього життя, коли знову прерії будуть чорні від бізонів.

Ларрі знав, що це правда, знав і те, що це все — порожнє триндіння: їхні життя можуть обірватися й за десять хвилин.

Майже споночіло, настав час шукати місце для табору. Вони піднялися на останній пагорб — і Ларрі подумав: «Зараз! Вони будуть унизу».

Там не було нікого.

Вони стали на ночівлю біля зеленого знака з рефлектором. На ньому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 260». Того дня вони поїли порівняно добре: чипси зі смаком тако, газована вода і дві ковбаски «Слід Джим», які вони поділили порівну.

«Завтра!» — знову подумав Ларрі і заснув. Тієї ночі йому снилося, що він, Баррі Ґрейґ і «Обірвані недобитки» грають у «Медісон-сквер ґардені». То був для них особливий шанс — вони грали на розігріві якоїсь супергрупи, яка називалася на честь міста — чи то «Бостон», чи то «Чикаґо». Знову всі штативи з мікрофонами виявилися дев’ятифутової висоти, і знову він почав метатися від одного до іншого, а глядачі ритмічно плескали в долоні й знову вимагали «Сонце, ти хлопця свого любиш?».

Він глянув у перший ряд, і на нього накотилася хвиля страху — немов на нього вилили відро крижаної води. Там сидів Чарльз Менсон[189] — тільки Х-подібна рана на його лобі перетворилася на білий кривий шрам — він співав і аплодував. Річард Спек[190] також сидів там, дивився на Ларрі своїми безсоромними, нахабними очима, а з його рота стирчала папіроса. Вони сиділи обабіч темного чоловіка. За ними — Джон Вейн Ґейсі[191]. Флеґґ співав, а всі підспівували йому.