— Не плач, малий, — сказав Стю. — Усе буде добре.

— Ларрі має рацію. Погано це. Так хіба з конякою роблять…

— Ну ти ж знаєш, що так треба.

— Та, мабуть, але хто ж точно може сказати? Як нога?

— Зараз узагалі не болить.

— Ну що, таблеточки маєш, — Ґлен витер очі рукою. — Прощавай, Східний Техасе. Збіса гарно було з тобою дружити.

Стю відвернувся і сказав:

— Не треба так прощатися, Ґлене. Хай буде: «До зустрічі!», так певніше пощастить. Може, ти вилізеш із цього яру тільки до половини — і будемо тут з тобою всю зиму в крибідж[185] грати.

— Боюся, що не до зустрічі, — сказав Ґлен. — Передчуття в мене таке. А в тебе?

Й оскільки Стю теж мав таке передчуття, то знову подивився в обличчя Ґленові.

— Так, є таке, — сказав він і злегка всміхнувся. — Але ж я не буду боятися злого, правильно?

— Правда! — сказав Ґлен. Тепер він перейшов на хрипкий шепіт. — А ти в разі чого скористайся запасним виходом, Стюарте, не вимахуйся.

— Авжеж.

— Ну то бувай.

— Бувай, Ґлене.

І троє разом пішли до західного кінця яру, й, озирнувшись, Ґлен почав дертися нагору. Стю дедалі тривожніше стежив за його сходженням, затамувавши подих. Ґлен рухався невимушено, майже легковажно, практично не дивився під ноги. Земля поповзла під його ногами раз, удруге. Обидва рази він спокійно шукав, за що схопитись, й обидва рази опора знаходилася. Коли Ґлен опинився нагорі, Стю довго, хрипко видихнув.

Далі пішов Ральф, а коли він опинився нагорі, Стю востаннє гукнув до Ларрі. І подумав, що його обличчя надзвичайно нагадує лице покійного Гарольда Лодера — на диво застигле, очі уважні й дещо насторожені. Обличчя, яке не показує нічого, крім того, що хоче показати.

— Тепер за старшого ти, — сказав Стю. — Впораєшся?

— Не знаю. Спробую.

— Будеш приймати рішення.