— А ці браслети? — спитав Ларрі, простягнувши руки.

— Звичайно, — Дорґан відімкнув наручники і забрав їх. — Так краще?

— Значно краще.

— У душ і далі хочеться?

— Ще й як, — але ще дужче Ларрі не хотів залишатися сам і чути луну від кроків, які віддаляються. Якщо він лишиться сам, до нього почне повертатися страх.

Дорґан витяг маленький блокнот.

— Скільки вас? У Зоні?

— Шість тисяч, — сказав Ларрі. — Ми щочетверга граємо в бінго, і головний приз — двадцятифунтовий індик!

— Усе-таки в душ хочеш чи ні?

— Хочу, — але Ларрі вже не сподівався на це.

— Скільки вас?

— Двадцять п’ять тисяч, але чотири тисячі ще не мають дванадцяти років і можуть безкоштовно дивитися фільми в автокінотеатрі. З економічної точки зору — облом…

Дорґан різко захлопнув блокнот і подивився на нього.

— Та не можу я, послухайте, — сказав Ларрі. — Уявіть себе на моєму місці.

Дорґан похитав головою.

— Не можу, бо я не божевільний. Чого ви тут? Чим, по-вашому, це вам допоможе? Він вас завтра-післязавтра вб’є на хрін. А якщо він захоче, щоб ви заговорили, то заговорите. Якщо він захоче, щоб ви танцювали чечітку й одночасно дрочили, то ви це теж будете робити. Напевне, ви ненормальні.

— Нам сказала це зробити стара жінка. Матінка Ебіґейл. Може, і вам вона снилася.

Дорґан похитав головою — і раптом відвів очі.

— Не знаю, про кого ти говориш.

— Хай буде так.