Дорґан вигнувся, доки зміг їх побачити.

— Не розумію, чого ви йдете пішки. Та й взагалі не розумію, навіщо ви прийшли. Ви ж, певне, знали, що так скінчиться.

— Нас послано, — сказав Ларрі. — Мабуть, убити Флеґґа.

— Небагато у вас на це шансів, хлопче. Тебе з дружочками везуть просто до окружної в’язниці Лас-Веґаса. Без виходу, без викупу. Він у вас особливо зацікавлений. Він знав, що ви прийдете, — Баррі трохи помовчав. — Вам хіба що треба сподіватися, що він вас швидко порішить. Але я так не думаю. У нього останнім часом настрій кепський.

— А чому? — спитав Ларрі.

Але Дорґан, здається, відчув, що сказав досить — а може, й забагато. Він відвернувся й нічого не сказав, а Ларрі з Ральфом дивилися, як повз них мчить пустеля. За три тижні вони відвикли від швидкості.

——

Власне, до Веґаса вони їхали шість годин. Він лежав посеред пустелі, немов якийсь фантастичний самоцвіт. На вулицях було багато людей; робочий день скінчився, і всі насолоджувалися прохолодним раннім вечором на газонах, на лавочках, на автобусних зупинках, сиділи на сходах вінчальних каплиць і ломбардів, які не працювали. Вони витріщалися на патрульні машини, проводжали їх поглядом, а тоді поверталися до своїх розмов.

Ларрі задумливо дивився навколо. Електрика працювала, вулиці були розчищені, сміття після дій хуліганів і мародерів було прибране.

— Ґлен мав рацію, — сказав він. — Поїзди в нього ходять за розкладом. Але мені цікаво, чи взагалі можливо запустити залізницю. У вас, люди, в усіх такий вигляд, наче маєте звернутися до невропатолога, Дорґане.

Дорґан промовчав.

Під’їхали до окружної в’язниці, заїхали ззаду. У цементному дворику стояли дві поліцейські машини. Коли Ларрі вийшов з машини, кривлячись від того, що затерпли м’язи, він побачив у Дорґана в руках дві пари наручників.

— Та ну, — сказав він. — Що, серйозно?

— Вибач. Він наказав.

Ральф промовив:

— На мене зроду наручників не вдягали. Пару разів мене п’яного ловили й до витверезника возили, до весілля, а потім ніколи такого не було.

Ральф говорив повільно, його оклахомський акцент відчувався сильніше, і Ларрі зрозумів: чоловік не на жарт розлютився.

— У мене наказ, — сказав Дорґан. — Не погіршуйте своє й так важке становище.

— «Наказ-наказ», — буркнув Ральф. — Знаю я, хто вам накази віддає. Він убив мого друга Ніка. Якої лихої години ти з цим чортом собачим носишся? Як сам по собі — так ти нормальний чоловік.

Він подивився на Дорґана — і в його очах стояло таке гнівне питання, що Дорґан похитав головою й відвів очі.