— Діма… Мій дурний, маленький Дімо! Ти думаєш, я боюсь?

Мене охопила злість.

- Так!

- Дурень ... - Він несподівано різко замовк. — Це так смішно… Коли я ще там жив… Я ходив до школи, і треба було переходити через дорогу. Велику дорогу, де їхало багато машин. І мій тато, мій строгий тато, який легше карав мене, ніж хвалив, йшов зі мною і переводив цю дорогу. Цілих півроку… поки що не зрозумів, що я навчився переходити найширші вулиці. Я не міг зрозуміти, чого він так про мене дбає, чому хвилюється... А тепер знаю.

Мене навіть сміх пробрав.

— Кріс, якщо ти вважаєш за всіх нас своїми дітьми… Спасибі, але ми вміємо переходити вулиці.

- Ти дуже дурний хлопчисько, - спокійно сказав Кріс. — Від такої дитини, як ти, посивіти можна…

Він раптом простяг руку, стиснув пальцями полум'я свічки. Крихітний вогник згас, зачадив тліючий ґнотик.

— У мене буде своя дитина, Дімо. У мене та у Рити. Ні, неправильно… Мав бути. Міг бути… І ніколи не буде.

- А... скоро? — безглуздо спитав я.