Беззастережна капітуляція – це не лише ганьба. Це ще й цілковите свавілля переможців. Захотіли – відібрали місто й передали сусідній країні. Або десять міст. Захотіли – розчленували країну на частини. Захотіли – наклали таку контрибуцію, що три покоління ходитимуть без штанів. Якщо ти капітулюєш зараз, «беззастережно» – так і буде. Але якщо ти продовжуватимеш тотальну війну на виснаження, є шанс, що противник не витримає великих втрат і запропонує більш прийнятні умови «із застереженнями».

Третій рейх від капітуляції в 1943 році відмовився. Що й було потрібно Сталіну. Московські автори чудово розуміють, що втнув президент США: «Вимога беззастережної капітуляції як єдиної умови завершення війни проти Німеччини утруднювало її керівництву укладання сепаратних угод з західними державами» [161].

Розгорнулася страшна за масштабами та цинічністю боротьба. Німеччина намагалася розколоти Антигітлерівську коаліцію. Саме після Касабаланки було піднято скандал навколо розстрілів чекістами польських офіцерів в Катині. Розрахунок був на те, що поляки вимагатимуть від своїх союзників англійців розірвати стосунки з СРСР. Німці навіть допустили польську делегацію на місце ексгумації тіл. Сікорський негайно звернувся до Черчилля.

У відповідь СРСР розірвав дипломатичні стосунки з урядом Польщі в еміграції та демонстративно розпочав формування прорадянської польської армії.

У свою чергу ОУН Бандери через 24 дні після закінчення конференції у Касабланці й буквально напередодні оголошення Рейхом тотальної війни організувала власну конференцію, на якій було вирішено питання створення УПА та боротьби проти німців, більшовиків і поляків. Почалася боротьба за створення суверенної Української держави як частини ідеї «Європейського союзу» Черчилля.

Тут сталася перша цинічна зрада. Черчилль відмовився розривати стосунки з Москвою, цинічно заявивши голові польського уряду генералу Сікорському: «Я часто, дуже часто поділяю Вашу позицію. Але інша політика неможлива. Бо наш обов’язок поводитися так, щоб врятувати головні цілі, що ми їх поставили, й ефективно служити їм» [162]. Черчилль не просто послав подалі польського союзника. Він прямо попередив, що позиція Сікорського його до добра не доведе. То була майже пряма погроза: «Існують речі, котрі, хоч і достовірні, не годяться, аби говорити про них публічно. Порушити цей принцип – значить припуститися серйозної помилки» (там само).