У той час, коли Горбачови творили свій подвиг, Пантелеймон Юхимович Гопкало, дідусь Михайла Сергійовича, був у районі одним із партійних «авторитетів», очолював районний земельний відділ.

Але домовимося: до трудових звершень батька та сина і отримання ними найвищих державних нагород це стосунку не має. Далі пішла суцільна фантастика. Тут-таки старшокласник Михайло Горбачов стає кандидатом у члени КПРС. І він вступає на юридичний факультет Московського державного університету поза конкурсом, як кавалер ордена. Через 2 роки він стає повноправним членом партії, одночасно займаючись «комсомольською роботою». Отримує диплома з відзнакою, повертається «за розподіленням» на Ставропольщину, працювати у прокуратуру. Та слідчим він не став – вже через п’ять(!) днів він опиняється на іншій посаді, яка раптово виявилася вакантною. І не на абиякій – одразу заступником завідувача відділом агітації та пропаганди Ставропольського крайкому ВЛКСМ. Півжиття можна було покласти, аби досягнути таких висот. А тут – через 5 днів після прибуття із Москви…

Далі – крутіше. Уже через рік він стає першим секретарем Ставропольського міськкому ВЛКСМ (у 25-річному віці), а ще через два роки другим, а потім і першим секретарем Ставропольського Крайкому ВЛКСМ. На той момент (1961 рік) йому було 30. Якщо ми подивимося на подальшу кар’єру цієї людини і з огляду на її минуле, складається стійке враження, що чиясь невидима, але могутня рука, піднімала його владними щаблями. Чия? Коли Горбачову виповнилося 39 років, його кандидатура розглядалася не предмет посади заступника голови КДБ, яким тоді керував Андропов, і з цього хтось робить висновок, що то саме Юрій Володимирович тягнув за чуба молодого прогресивного діяча. Але не все так просто…

У зграї вищої радянської номенклатури особливі закони існування. Вони пильно стежили один за одним, усіляко намагаючись посилити свої позиції та не допустити посилення інших. У т. ч. і через протягування на певні посади «своїх» людей. Класична схема, коли до міністра, який є ставлеником, наприклад, Черненка заступником свою людину просуває його противник Громико. І навпаки. Відтак мусимо шукати того, хто «рекомендував» Андропову у заступники Горбачова, і чому призначення зірвалося. Аналіз наявної інформації дає підстави припустити, що це був… Михайло Суслов. Сам «Горбі» згадував: «Михайла Андрійовича я знав давно, зі Ставропіллям він мав міцні зв’язки. У 1939 році його було направлено до нас з Ростова першим секретарем крайкому. На Ставропіллі з його діяльністю пов’язують вихід з періоду жорстоких сталінських репресій 30-х років» [234]. Суслов справді очолював Ставропільський крайком ВКП(б) протягом 5 років. Але спілкуватися тоді з ним маленький Михайло не міг. У 1948 році, коли він з батьком ставили небачені рекорди, Суслов був вже секретарем ЦК ВКП(б). У 1952 році, коли нікому не відомого 21-річного студента Михайла Горбачова приймали в партію, Суслов став членом Президії ЦК КПРС – не допнешся до нього, навіть ставши навшпиньки. У 1961 році, Суслов був членом Політбюро і жодним чином не міг знати якогось там першого  секретаря крайкому ВЛКСМ, бо надто високо знаходився у радянській ієрархії. А Михайло Сергійович не просто про давнішнє знайомство розповідає, а наголошує на тих часах, коли Суслов Ставропіллям рулив. Як розгадати цю таємницю?