Передусім це була станова держава, де головну роль відігравало козацтво. Помітне місце в ній займало православне духовенство. Недаремно Хмельницький роздавав різноманітні пожалування для монастирів і церков. Щодо міщанства, то це були, радше, люди другого сорту. А селянство — це взагалі «третьосортні люди». Формальна рівність громадян держави перед законом, що характеризує «класичні» національні держави, тут була відсутня.

У плані етнічному в цій державі домінував руський (український) елемент. Хоча були сильні й інші елементи етнічні. Помітну роль відігравав татарський чинник. Хоча татари й «розчинялися» в руському середовищі, але ментально й культурно впливали на нього. Приблизно те саме можна сказати про поляків. Польські селяни, переселяючись на українські землі, швидко засвоювали місцеві говірки й часто наверталися на православ’я. Інша ситуація була з польською шляхтою, яка переважно дотримувалася католицизму. Її представники, вважаючи себе соціальною елітою, трималися осібно й зберігали своє віровизнання. Осібно трималися також юдеї. У «переплавці» цих та інших елементів «у одно» велика роль належала православній церкві. Ставши православним, татарин, поляк-католик чи юдей ніби перетворювалися в русина. Адже в той час етнічна приналежність часто корелювалася з приналежністю етнічною.

Гетьманська держава, з часом перетворившись у автономну структуру держави Російської, проіснувала близько ста років по смерті Хмельницького. Чи могла вона стати державою національною? У принципі, могла. Але ця держава зникла перед тим, як в Європі почалася ера націоналізму. Правда, малоросійські дворяни, нащадки колишньої козацької старшини, відіграли помітну роль у розвитку українського національного руху на початковому етапі, апелюючи до «гетьманської старовини».

Проте не варто думати, що без гетьманської держави Україна в час націоналізму не відбулася б. Наприклад, з кінця ХІХ ст. центром українського руху стала Галичина, яка не входила до складу цієї держави і де козацькі традиції практично не існували. Те саме можна сказати про Волинь, яка поряд з Галичиною в ХХ ст. була ще однією з найбільш «проукраїнських територій».

Отже, без гетьманської держави Україна все одно б постала. Але... була б інакшою. Якою — це вже питання «альтернативної історії».

На сьогодні маємо Україну таку, яку маємо.

Україну непокірну, бунтівливу, навіть анархічну. Таку, що володіє великими ресурсами, людськими зокрема, але не може дати їм ради. Україну з далеко не найкращою соціальною елітою і політично дезорієнтованим народом. Зрештою, Україну, яка так і не навчилася бути справді самостійною, а сподівається на «зарубіжних партнерів», граючись у полівасалітет чи то багатовекторність.