Артеміс притулився лобом до ілюмінатора. Рап­том він відчув себе таким утомленим, немов не спав усі ці три роки. Як пояснити все батькам? Він прекрасно розумів, що вони відчували, — він і сам через це пройшов, коли кілька років тому зник його батько. Може, його вже визнали загиблим, як і батька тоді? І навіть якщо його повернення принесе щастя, цей біль назавжди лишиться десь у серці.

Фоулі звернувся до демонів.

— І хто цей малий? — полоскотав він Номера Один під підборіддям.

— Цей малий — Номер Один, — відповів Кван. — Наймогутніший цілитель на планеті. Може випадко­во підсмажити мозок, якщо його, скажімо, дратува­тиме лоскотання.

Кентавр квапливо відсмикнув палець.

— Зрозуміло. Мені він подобається. Ми чудово порозуміємося. А чому тебе називають Номер Один? Прізвисько таке?

Номер Один прислухався до магії, що спокійно текла по венах.

— Це моє малече ім’я. Але я думаю залишити його.

— Що? — здивувався Кван. — Ти не хочеш, щоб твоє ім’я починалося на «Кв»? Це ж традиція! У нас уже давно не було Квандрі. А може Кветрі?

Номер Один похитав головою.

— Я Номер Один. Це ім’я підкреслювало, що я ін­ший. А тепер воно робить мене унікальним. Не знаю, де ми чи куди ми летимо, але тут я почуваюся як удома.

Фоулі закотив очі.

— Вибачте, що втручаюся. Якщо чесно, я думав, що ви, демони, войовничі і байдужі до радостей життя. А цей малий говорить, як герой любовних романів.

— Той самий малий, що може підсмажити тобі мозок, — нагадав йому Кван.

— Як герой любовних романів, які я просто обо­жнюю, — швидко виправився Фоулі і трохи відсу­нувся.

Номер Один задоволено посміхнувся. Він живий. Він допоміг урятувати острів. Він, нарешті, знайшов своє місце у світі. Тепер, коли Аббот вийшов із гри, він може жити своїм життям. І перше, що він зро­бить, коли все владнається, — знайде демоницю з червоними плямами, схожими на ті, що в нього. Може, вони повечеряють разом. Приготують їжу. Може, вони мають багато про що поговорити.

Транспортер пролетів крізь захист і опинився в ранковому небі. З хвиль виступали гострі скелі ір­ландського узбережжя, позолочені вранішнім світ­лом. День буде гарним. На півночі зібралися хмари, але в домівках вони людей не втримають.

На берегах вузької затоки приліпилася купка бу­диночків. Рибалки уже вийшли і готували сіті.

— Тут ми зробимо зупинку, Артемісе, — сказав Фоулі. — Скинемо тебе за причалом. Я тобі зателе­фоную через кілька днів, поговоримо. — Кентавр по­клав руку хлопцеві на плече: — Народ дякує тобі за все, що ти зробив, але не забувай, що вся інформація має лишатися конфіденційною. Навіть батькам не можна розповідати, Артемісе. Доведеться тобі щось вигадати.