У тих очах він побачив таке, що в нього підкоси­лися коліна.

— Артемісе, це ви. Я вже почав думати... Ні, ні. Я знав, що ви повернетесь. — І повторив знову, більш упевнено: — Я знав. Я завжди знав.

Охоронець так міцно обійняв хлопця, що мало не переламав йому ребра. Артеміс міг би присягну­ти, що почув схлип, але коли Батлер його відпустив, обличчя в нього було таким, як і завжди.

— Вибачте за бороду і волосся, Артемісе. Потріб­но було загубитися серед місцевого населення. Як пройшла... е-е... подорож?

Хлопець мало не розплакався.

— М-м... Було багато подій. Якби не Холлі, у нас би нічого не вийшло.

Батлер пильно вдивився в обличчя хлопця.

— Щось змінилося. Господи, ваші очі!

— Так. Тепер у мене одне Холліне око. Довго по­яснювати.

Батлер кивнув.

— Поговоримо пізніше. Потрібно зробити кілька дзвінків.

— Дзвінків? — перепитав Артеміс, — Кілька?

Батлер узяв телефон.

— Звісно, потрібно зателефонувати вашим бать­кам. І Мінерві також.

Артеміс здивувався. І здивування те було при­ємним.

— Мінерві?

— Так. Вона кілька разів приїздила. Майже кожні канікули. Ми стали справжніми друзями. Саме вона привчила мене читати.

— Зрозуміло.

Батлер помахав телефоном.

— Тільки і чув від неї: Артеміс це, Артеміс те... Вона вважає вас надзвичайним. Доведеться попра­цювати, аби її не розчарувати.