На ранкових вулицях села Дункад Артеміс Фаул мав не дуже доречний вигляд. Самотній підліток

у розірваному костюмі. Він підвівся кам’яними схо­дами, лишаючи по собі попіл і мало не впав, підніма­ючись на причал.

Попереду, обіпершись на парапет, стояли люди. Бородатий рибалка розказував, що бачив уночі шес­тиметрову хвилю, що зникла, не доходячи до берега. Розказував він дуже добре, розмахуючи руками та імітуючи звуки. Інші чоловіки кивали йому в об­личчя, але за його спиною переморгувалися і хитали головами.

Артеміс, не звертаючи на них уваги, пройшов до котеджу з квітами на вікнах.

«Квіти? Хто б міг подумати!»

На дверях був цифровий замок, що в такому сіль­ському оточенні здавався зайвим. Утім, меншого Артеміс не очікував. Він набрав код. Його день на­родження: нуль, один, нуль, дев’ять. Двері відчини­лися, вимкнулася сигналізація.

Усередині було темно. Штори були опущені, і світло вимкнене. Хлопець увійшов в обставлений по-спартанськи будиночок: функціональна кухня, один стілець і простий дерев’яний стіл. Телевізора не було, але на полицях стояли сотні книжок з різ­них предметів. Коли очі пристосувалися до темряви, хлопець зміг розібрати деякі назви. Серед них були «Мистецтво війни» і «Звіяні вітром».

— Ти мене дивуєш, друже, — пробурмотів Арте­міс і торкнувся корінця «Мобі Діка».

Не встиг він торкнутися книги, як на кінчику пальця спалахнула червона цяточка.

— Знаєте, що це таке? — пролунав за спиною низький голос. Якби грім міг говорити, то гово­рив би саме таким голосом.

Артеміс кивнув. Зараз не час для різких слів і різ­ких рухів.

— Добре. Тоді ви знаєте, що трапиться, якщо мене засмутити.

Знову кивок.

— Чудово. Тепер заведіть руки за голову і повер­ніться.

Артеміс так і зробив і опинився віч-на-віч з висо­ким бородатим чоловіком із довгим волоссям, зібра­ним у хвостик. І волосся, і борода були сиві. Навколо очей додалося зморшок, а під очима пролягли гли­бокі тіні.

— Батлере? — сказав Артеміс. — Це ти ховаєшся під усім цим волоссям?

Батлер відсахнувся, немов громом прибитий. Очі в нього розширилися, в горлі раптом пересохло.

— Артемісе? Ви... Ви ж не свого віку! Я завжди думав, що...

— Позачасовий тунель, друже, — пояснив Арте­міс. — Я ж тебе тільки вчора бачив.

Але Батлера його слова не переконали. Він швидко підійшов до вікна і розсунув штори. Маленьку кімнату наповнило рожеве вранішнє світло. Батлер повернувся до хлопця й обхопив його обличчя долонями. Вели­кими пальцями він стер навколо очей попіл.