У Артеміса стиснуло горло. Він сподівався пере­почити. Більше ніяких пригод.

— Звісно, вона трохи підросла, — продовжив Батлер. — І погарнішала. Але язичок у неї гострий, як самурайський меч. Ця дівчина завдасть жару!

«Але якщо бути об’єктивним, — подумав Арте­міс, — нічого так не стимулює мозок, як розумова ді­яльність. Але це пізніше».

— А батьки?

— Ви трохи розминулися. Вони були тут учора, завітали на вихідні. Вони можуть зупинятися в міс­цевому готелі, коли схочуть. — Батлер опустив руку на хлопцеве плече. — Ці кілька років для них були просто жахливими. Я все їм розповів, Артемісе. До­велося.

— Вони тобі повірили.

Батлер знизав плечима.

— Кажуть, що так. Мабуть, історії про ельфів пе­реконали їх, що зі мною не все гаразд. Вони вважа­ють, що я збожеволів від усвідомлення власної про­вини. Навіть тепер, коли ви повернулися, життя не зможе стати таким, як було. Потрібне диво, щоб зни­щити мої історії та їхнє страждання.

Артеміс повільно кивнув. Диво. Він підвів руку. На долоні лишилася подряпина, яку він отримав, коли піднімався на причал. Хлопець зосередився, з кінчиків пальців вискочили п’ять блакитних іско­рок і побігли до подряпини. Та зникла, немов її і не було. Магії в нього лишилося більше, ніж він удавав.

— Може, влаштувати диво і вдасться.

Але здивувати Батлера було дуже важко.

— Це щось новеньке, — тільки і сказав він.

— Дечого навчився в позачасовому тунелі.

— Зрозуміло, — сказав Батлер. — Просто не робіть такого поруч із близнюками.

— Не хвилюйся, — кивнув Артеміс, — Не буду. — І лише тоді усвідомив, що сказав охоронець. — Які такі близнюки?

Батлер набрав номер і посміхнувся.

— Може, для вас, старший брате, час і стояв на місці, але для нас його минуло чимало.

Артеміс зробив крок до найближчого стільця і впав.

«Старший брат? — подумав він. А тоді: — Близ­нюки!»