— Так, — погодився Артеміс.

— Добре. Знаю, цього можна було і не говорити. Втім, на тебе чекають у маленькому котеджі з квіта­ми на вікнах. Переказуй мої вітання.

— Перекажу, — машинально кивнув хлопець.

Пілот пішов на посадку і сховав транспортер за пустим напіврозваленим кам’яним будинком. Коли він переконався, що ніхто не бачить, над задніми дверима спалахнув зелений вогник.

Холлі допомогла Артемісу підвестися.

— Спокій нам не загрожує, — сказала вона.

— Знаю, — криво посміхнувся хлопець. — Завжди щось відбувається.

— Якщо не гобліни, то демони, що мандрують у часі. — Холлі поцілувала його в щоку: — Ти не хло­пець, а вулкан.

— Уже майже приборкав свої гормони.

Холлі показала на своє блакитне око.

— Тепер ми назавжди будемо часткою одне од­ного.

Артеміс торкнувся щоки під карим ельфійським оком.

— Не спускатиму з тебе очей.

— Це жарт? Господи, ти змінюєшся!

У хлопця запаморочилося в голові.

— Маю. Мені ж майже вісімнадцять.

— Ого! Це ти вже й голосувати можеш!

— Я вже кілька років голосую, — посміхнувся хлопець і постукав по каблучці-телефону. — Зателе­фоную пізніше.

— У мене таке відчуття, що ми маємо багато про що поговорити.

Вони міцно обійнялися, і Артеміс зробив крок до дверей. Вийшов, оглянувся, але в небі нічого не було.