Музиканти вже присіли на низьких кашицях гаті і відразу ж видобули з інструментів прохолоду і бажання. Відразу прогнали сонливість, вкручували танцівників у шалений вир. Роса холодила ноги, піт, що скрапував з тіл, освіжав їх, як рясна роса, а протяг з-під гаті постійно охолоджував їхні тіла і голови. Ясьо Томашевський відразу ж відзначився як перший танцівник. Гордовито посміхаючись, немов змилосердився над пухкою і рожевою вдовою Гулюка, що тихо переслідувала його поглядом, взяв її до танцю. Вона ж у знак подяки танцювала найлегше, найплавніше, ніжно і чуттєво віддаючись танцеві. Коли він безумно поривався, то поривалася й вона, коли у найсильнішому вирі він врився ногами у землю, то відразу ж і вона закам’яніла. Як вдячна коханка не змарнує жодних пестощів, віддячить за кожну, так і вона не упустила жодного руху, не сфальшувала жодного кроку. Ясьо світився на поляні, як сонце, яке сходить понад зірками, не лише свистав і модулював, як флояру, свій танець з вдовою, не лише відтінював його, як на скрипці, але й наче природжений танцмейстер, немовби грав, як на інструментах, іншими танцюючими парами, панував над усім танцем. Ним захоплювалися не лише дівчата, котрі чекали, щоб він запросив котрусь із них до танцю, на нього зиркали не лише приятелі, що танцювали, але навіть бистречани, чи тому, що були у меншості, чи від щирого захоплення, перешіптувались з повагою, а Мандат, що й сам танцював, вигукнув у пориві: «Дай тобі Боже, Ясю! Танцюєш, як вітер». — Навіть Матарга і Ґєлета кивали головами вперше без осуду для Яся.

І він би й зберіг славу першого танцівника на лісовому храмі, якби пощастило. Не було таємницею, що обидва побратими — Фока і Савіцький, відколи пов’язалися обітницями, не наближалися до жінок. Савіцький, зрештою, не танцював ніколи, тільки разом з музикантами грав на цимбалах до танцю. А Фока, хоч колись на змаганнях і здобув славу першого танцівника на лядському, а також і на угорському боці, то відколи почався бутин, він не мав часу танцювати, а тим більше підчас храму. Тільки раз підійшов до жінки Іваниська, говорив їй досить довго якісь милі слова, видно, бо вона почервоніла і опустила очі, а заклопотаний Іванисько мовчки дякував. З усіх сторін на це споглядали із зацікавленням. Потім Фока пішов з жінкою Іваниська до танцю. Танець тривав недовго, але так, неначе нове сонце переливалося по царинці. Фока затьмарив Яся. Адже він танцював безперервно з малої дитини і зберіг ніби дитячу м’якість кісток. Підскакував високо, втікав кудись догори, немов скакав до сонячного провалля, а потім спадав, низько присідаючи, як би провалювався у землю, вмить зривався із присяду і знову злітав до верху, танцював для сонця, танцював для землі. Інші не намагалися зрівнятись із ним, припиняли танцювати, відкривали роти. Ясьо теж зупинився і Фока танцював один з легкою, вродливою чарівницею, з очима з чорного моху, котра вирувала у зигзагах так в’юнко і безвільно, як оксамитовий пилок будяку на вітрі. Після короткого танцю Фока поспішно повернувся до колиби. Даремно Марійка Шестунівна відчиняла і закривала очі.