— Так.

Томашевський набрався сміливості, запитував далі:

— Мабуть, знову потім приїде?

— Ні! — голосно відрізала Марійка.

— А чому?

— Бо так.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Ніхто не знає?

— Ні.

— А чому?

— Бо так.

Очі Марійки зачинились, уста ледве рухались, лише груди здіймалися дещо сильніше. — Краще було до неї не говорити, не дивитись на неї, не знати її, ані її ненависної пихи чи принизливої краси! Томашевський відскочив, як обпечений, махнув рукою, неначе збив колючий будяк, у один підскок вже був коло приятелів. Ті серйозно дивилися на Марійку то з сумом, то зі злістю. Бо була це, очевидно, така блискуча роса, котра не стільки охолоджує, як радше раз гріє, а раз заморожує, а понад усе кусає всіх за очі, виїдає очі. Дивилися вивчаючи також Матарга з Мандатом і Ґєлета. Всі раптово заворушилися, бо саме прибіг з колиби Лесьо Караванчук з повідомленням, що Кузьма Нявчук розхворівся після танцю, ригав, а тепер голова йому тріскає, в’ється у конвульсіях і так наодинці мучиться у темній колибі. Лесьо шукав Іваниська, віднайшов його у недалекому закутку лісу, де той сидів із жінкою, після чого Іванисько бігом побіг до колиби, а за ним поспішила жінка, а також Лесьо з жінкою.

— Бачите, — понуро порикував Матарга до своїх, — ледь до неї торкнувся і вже його зачарувала.

— Заміцно торкався, — зауважив Ґєлета.

— Здається, так, — прошепотів засмучений Мандат.

— Але чим, як? Варто б це знати, — додав Ґєлета голосніше.

— Так, так, варто, щоб відвернути чари, — погодився Матарга.

Сам, будучи обережнішим, заохочував Мандата, щоб той прошмигнув на розвідини коло Марійки. Мандат не впирався, непомітно покрутився коло кашиці, немов чогось шукав у зв’язках балок, невдовзі повернувся і стенав плечами:

— Окрім тих золотих наручників і блискучок на шиї, нічого не видно. Вона навіть зовсім не так пахне, як оті.