Після короткого сміху вже не дуже за ним і розглядалися, бо ось музика, хапаючи вже запальний ритм, рублений, і найточніше відміряний, закликала мужчин, тільки мужчин, до аркана. Фоки не було, тому Ясьо, хапаючи найближчого з шеренги за руку, потягнув цілий ряд, то згортаючи, то розгортаючи аркан. Замикав коло, сам падав, як кожен другий, впирав по середині кола ноги об ноги інших, і так давав собою крутити, як раненим, котрого волочать, виносять з поля бою товариші, що відступають. Або ж знову виривався з виру, вискакуючи на рівні ноги у пориві мисливця, що вискочив із засідки і бере на приціл рогатини оленя, який пробігає. А тих, що в свою чергу падали, підхоплював відразу ж у такому шаленому вирі, що жоден з них не зміг вирватися із коловороту і стати на ноги. Насичений, Ясьо розривав коло, знову згортав аркан, вихоплював бардку з-за поясу, кидав у повітря, і знову, блискавично розгортаючи аркан, у підскоку ловив бардку на льоту вільною рукою. І жінки і старші мужчини стиснулися навколо аркана, то підспівуючи у такт, то плескаючи в долоні.

Підчас чергової перерви знову зауважили, що Марійка Шестунівна, хоч і на світлі і на видноті, і надалі сидить сама на кашиці. Поряд з нею лежав пляцком на траві обернений Панцьо. Дивлячись на це здалека, переможець у аркані Томашевський наполегливо втупив у неї погляд. А коли вона одного разу відкрила очі і охопила його так, неначе поглинула, він вирішив, що прийшов його момент. Негайно ж підвівся, але відразу ж і сів, бо очі Марійки невблаганно зачинилися на два замки. Але таке смикання вудки якось дратувало Яся, він не міг знайти спокою, то вставав, то сідав. Нарешті він сам себе підштовхнув, навіть зірвався із переможно піднятою головою, оскільки приятелі спостерігали за ним безперервно. У кілька скоків він опинився коло Марійки, присів на кашицю. З усіх чеснот красивого вигляду, якими природа обдарувала Марійку, вона найглибше відзначалася у стриманій ввічливості. На питання вона відповідала тихо, солодко, навіть несміливо, як присоромлена дитина. Томашевський питав:

— Батько вже на полонині?

— Так.

— Мама в хаті?

— Так.

Крізь ввічливість скупих відповідей провіювала зачарована сонність, холод відсутності, чи нехіть, відштовхуюча хоч і чемна. Розмова перервалася. Томашевський вирішив бути мужнім, знайшов запитання, трохи підсунувся. Запитав, не як набридливий розвідник, котрий хоче щось випитати, а як приятель, котрий знається на справі, і хоче помогти, принести полегшення:

— Панич Титус виїхав?

Марійка змовчала, як би не почула, за мить глянула з докором і опустила голову. Томашевський терпляче чекав, Марічка перемогла себе: