Що перед тим порозсипалося, знову зібралося. Було чути тільки припрошування Фоки і Петриця, незрозуміле бурмотіння Савіцького і відгомін їжі. Над усіма голосами панував запальний голос Юстинки, котра попри те, що сама щойно прибула з Ясенова, поводилася так, ніби вже давно була господинею бутину. Вона опікувалася всім. Жінки їли небагато, але постійно, розуміючи, що не годиться об’їдатися, а не їсти ще більше не годиться. Куштували, кусали, пережовували статечно, як корови. Щомиті Юстинка, залишаючи на якийсь час в спокою гостей, зривалася і бігла по щось до колиби, а після повернення тим гарячіше нападала на тих, хто не їв, а з особливою любов’ю на чоловіка, а ще на Панця. Мружила заплилі очі з усмішкою, надувалася до червона і кричала:

— Ґазди зі шкіри вилазять, подають вам серце на тарілці, як в раю, а ви один з другим цяпаєте нещасно, наче перед сконом, або ніби вам хтось жаліє. Беріть, рухайте зубами, бо зараз вас почастую паланичом по головах.

Стіл приймав поривчасті промови Юстинки із вдячним сміхом, а Цвилинюк і Панцьо, обмінюючись з двох кінців столу хитрими посмішками, визнаючи слушність догани, цямкали показово, з запалом, так голосно, як могли. Жінок вона припрошувала інакше:

— Марічко-душко, — кричала до Шестунівни, — мальоване моє личко, ясна панянко, моя цісарівно! Чи ви хочете геть змарніти, щоб гори за вами плакали? Діставайте, моя красавице, скуштуйте хоч краплинку.

Марічка щось ввічливо шепотіла, беручи на кінчик дерев’яної ложки трошки банушу.

— Дивіться люди, — лестила Юстинка, — з чого це бідненьке живе, дзьобне, як пташка, росою живиться, як косичка.

Потім вона ще зверталася до кожної жінки окремо, жартувала, прихвалюючи страви, лестила одночасно гостям і господарям.

— Палагночко-дитинко, — повчала дівчинку, — навчися їсти замолоду, бо всохнуться тобі кишки, схуднеш і жоден хлопець не гляне. Хлопці — це погане насіння, я їх знаю.

Палагночка, котрої зовсім не треба було повчати, мабуть, розуміла потребу їжі і дякувала ротом, напханим банушом:

— Ой, яке ж це добре, Юстинко, шкода, що тільки один рот.

Юстинка гукала теж досить сміливо й до старого Кочергана:

— Танасію, ви повинні давати приклад молодим, їжте, досягайте! Там ще гора банушу у казані, рятуйте, бо пропаде дар божий.

Кочерган, який їв постійно, але дуже повільно, вишукано дякував, проціджуючи кожне слово:

— Юстинко люба, якби ви годували світ, у цілому цісарстві від моря до моря, від гір до гір, то не було б ані одного голодного.

— Не я годую, Фока годує, бутин годує, — кричала Юстинка, — але змилуйтеся, не ображайте, їжте, біди немає, багатство. Це добре, це дельорне, може солонинки, може огірочків, а може б сити, а може би сушениць з медом? А може попити квасу з перцем і горобиною?