Після танців кола ламалися і розсипалися на групки щораз менші, і на пари. Відпочивали і ховалися по закутках гаті та ярів, як краплини роси, що знову причаїлися до засинання лугів. Пари ставали і ходили кожна окремо. Хто ще мав у пам’яті вчорашні бутинові праці, той не відразу міг зрозуміти, що це ті самі люди, які вчора бралися за барки з тальбами і з миґлами, і танцювали з колодами на ризах. Посмішки і смішки, жарти і щораз тихіші шепотіння, на стежках вчорашньої праці, у закутках і на полянках посеред лісу поміж вовчого лика, серед шафрану, серед папороті, що ледь вилася зелено понад пожовклі старі лани, ще яскравіше розцвіли пухнасті хустки, чорно-зелені вишивки, червоні запаски, про які вчора ніхто тут не смів навіть мріяти. Поряд із окорованими білими колодами поблискували коліна, а ще вчора мрії про них засипали б колоди заметіллю ще гіршою, ніж зимова, більш того, замазали б мазюкою, більш мутною і липкою, ніж недавня мацькола, а може й рознесли б бутин. Із високо застебнутої і зашнурованої, бо міцно обтягнутої крайкою сорочки, навіть найбільш охочий коханець не спромігся б вилущити на поверхню булі груди і жоден не насмілився. У нагороду за зиму, за вчора і за позавчора, сонце само світлом і тінями витягало поперед сорочок округлі перса, повні, як відображення чи плоди самого сонця.

Савіцький теж, маючи коло себе постійно Панця, наче няньку, із перевішаними через плечі цимбалами, стояв біля гаті з Палагночкою, щоправда, тому, що вона сама до нього підійшла і постійно щось до нього говорила. Розпитувала про ризи, про гаті, а він, показуючи, розповідав одне й інше. Палагночка весь час, вдивляючись закохано у панича-рись, нібито лякалася і йойкала від захоплення. В свою чергу він, ввічливо себе змушуючи, намагався вгадати, що саме її могло б цікавити, розповідав про малих лісових котів, яких приніс Іванисько у колибу, про білу оленицю, врятовану Іваниськом, і про вовків, а Палагночка вигукувала все голосніше від здивування. В компанії, яка крутилася неподалік, одні одним показували на них та насміхалися. Крашевський бурмотів:

— Гляньте-но, вже й ця буде паничевою, о! як пхається до нього.

— Бо панич не борикається по-селянськи, на землю не кидає, як дехто з вас, — розумно відповів Ґіжицький.

— Коли на неї дмухне воля божа, то не він її, а вона його кине, — висновував Крашевський.

— Але ж це ще зелене, от, лошиця піврічна, — захищав Ґіжицький.

Кімейчук зневажливо сплюнув:

— Із лошиці потім буде кобила.

Крашевський крутив носом:

— Ну так, але, по правді, наш панич хоч і статний, але до дівок пустий.