Цвилинюк, пожвавлений також, слухав із зацікавленням, хвалив танець, але не поділяв думки Матарги:

— Танцюєте ви славно, це не якийсь панський танок, що тільки роздмухує пожадання, я то вже на панах знаюся найкраще. Тупцюють собі і тупцюють, а бідна пуцька і не знає, куди їй подітись, бо з одного боку пристойність, очі панів і пань стріляють і спостерігають, а з іншого боку від роздягненої, наполовину голої панусі гарячим вітром віє. Так, як олень на місці гону, з цієї сторони мисливець, а з тієї олениця, повертається то туди, то сюди, раз на мисливця рогами блисне, а другий раз м’якою гузицею. Так само і пуцька, раз ховається глибоко аж до кишок, а другий раз дубіє. Але те, що ви, Матарго, кажете, це не так. Коли б двоє в ліжку цілий тиждень набувалися і бісились, то з них залишилась би тільки м’якоть, так як солонина виварена в юшці. А тут навпаки, від танцю наші роди стають тільки сильнішими, бо в танці насіння краще зберігається, ніж солонина в льоді. І зберігається цього достатньо і на пізніше. Це я вам кажу.

Трохи забагато захотів сказати Цвилинюк і тому ніхто його вже не слухав. Бо танець є непіддатним для розумних промов і шукає собі стихії щораз легшої, невловимої. Хоч він і столочив танцівників так, як вони ногами всю галявину, хоч скосив танцівників і музикантів, пожадання і шепоти, а навіть хоч і остудив їх, як переможна роса, та все ж не виснажив. А тільки освіжив для подальшої забави, більш делікатної.

Скульптури, що говорять

Марійка взагалі не цікавилась арканом, ані наступними танцями. Сиділа сама, поважна, то занурюючи очі в землю, то кидаючи погляди десь далеко поза танець і поза ліс. Поруч з нею весь час стирчав із трави Панцьо. Сонце, що сідало, все сильніше проціджувалось крізь дерева. Рідко коли кинуло якусь світлішу плямку. Зелень, яка гаснула і гасила, одноманітно лягала на всі постаті.

Скульптор, котрий у житті шукає навколо себе постатей, їхніх рухів і таких виразних ситуацій, щоб ті, будучи пов’язаними між собою і, викликаючи світло так, як воно того прагне, самі за себе промовляли, а потім вже відлиті чи вирізьблені зберігалися вічно, рідко знаходить хоч одну таку мить, вже готову до різьблення, небачену, неповторну, єдину у своєму роді. А ось і мить, яких небагато: Марійка і Панцьо. Втілена краса беззвучних блискавок весняного неба, а поруч жовто-іржаво поблискуючий череп, що висунувся із ганчір’я тліючим слабеньким рухом, неначе рештками життя. Одну і другу постать огорнули зелені тіні.

Немалої слави скульптори зліплювали свої постаті із білого, сірого, чорного і золотавого мармуру. Ще більші не потребували кольорового мармуру. У драбині мармурів, що сходить до неба, той є найбільш відповідним, якого вибрало саме світло. Починаючи від гіметтського смугастого сіро-блакитного, через пентеліконський молочний, як щойно відціджений з молока свіжий будз, який з часом покривається золотавою іржею, як доспілий плід пушком, все ж найвищим захопленням, бо найщедрішою ласкою світла тішився мармур парійський: хоч і складений з морозних кришталиків, та теплий, але завдяки ним сліпучо білий. Призначений для гарців і для танців з будь-яким світлом, поки є світло, поки світло хоч би сочиться, і тому він вибраний для скульптури. Царинка, що зеленаво темніла, все менше сприяла яскравим барвам. Опиралася тільки білість і ті промені та джерела світла, що й самі світилися, як білизна лиця і очі Марійки. Опирався також відполірований давно вже і великий череп Панця. Світло у скульптурі шукає не кольорів, а самого світла, стежок і доріг для світла.