— Балачки, — заперся Матарга, — а хто ж тоді пахне, якщо не вона?

— Ідіть самі понюхайте, — запропонував Мандат.

Матарга не проявив ані відваги, ані бажання, насупився.

— Ого! Це ще гірше, бо вона виглядає на таку, що пахне, а не пахне. Чим же вона це?

Мандат шорстко відповів:

— Тим, чим й інші, хай їй там чорт! Лізьте до неї самі, якщо вас тягне.

Матарга ображено смикнувся, та, на щастя, підходила Матаржиха. Поспішно замовк, відвернув погляд від Марійки до жінки. Знову загриміла музика, і обоє Матарги, однаково великі, беручи одне одного за барки, зчепилися, як пара ведмедів, або швидше, як пара велетнів із Пупка землі. У контрасті з комариним дзижчанням музики, танцювали дві баштоподібні смереки, причаровані тією музикою на втіху, що не все ще галасливе, роздратоване запахами, не все ще керується хтивим до збуджень носом, ані піднебінням, що облизується, що не все ще напхане сітями перелюбних жадань, не все розніжене, зжаб’єне. Розігналися, розкрутилися у швидких заворотах, і у найвищому розгоні, з якого, здавалося, можна вже тільки собі чи й іншим розтрощити череп, обидві колоноподібні башти зупинялися нерухомо. І знову у такий вир вливалися Матарги, що не так, як звичайно, музика танцівників, а вони музику — кололи жалом чи острогою, шмагали, захоплювали на зламану голову. Дивлячись на них, музиканти ошаліли, підскакували разом з інструментами, свистіли, покрикували, збільшували і пришвидшували тони так, що аж всі інструменти стогнали, а бубни гриміли, як сигнал першої весняної бурі. То музика, то танець змагались наввипередки, взаємно збуджуючи одне одного.

Підчас нової перерви висловлювалися то тихо, то вголос, слова поваги Матаргам. Сам губернатор Жабйого підійшов до них. Матарга знітився, став покірнішим, втратив всякий розгін, похилив зовсім низько голову, неначе соромився стирчати понад головами Жабйого. Війт втупив очі в землю, говорив неголосно, але вагомо:

— І у нас вміють танцювати, і то файно. Ви знали про це? Але до вашої старовічної сили ніхто навіть не вмивався.

Матарга танув, але захвилювався, бо не годилося пишатись, треба було виявити вдячність, але й не хотілось применшувати самого себе. Що ж робити? Він поспішно помпував із самого дна голови найстарішу мудрість. Задля поважності він прогудів найглибшим басом і повільно:

— Пане начальнику, пане губернаторе, від вашого ока ніщо не сховається так, як від цісарського. Та де там! Ми не вивищуємося, борони Боже, ми все так, як старі люди. А давні люди так вчили: добрий танець повинен більше наситити і змучити також, ніж коли б обоє, мужчина і жінка, цілий тиждень набувалися в ліжку день і ніч, самі у зачиненій хаті.