Щойно він це промовив, як яскрава блискавка розсвітлила ліс, а гуркіт був такий, як тоді, коли на Ріці скелі розбивали. І не дивно, ліс же прорубаний, не такий, як колись, не впирався. Після цього гуркоту він сам, Левіатан, появився відразу нижче лісу. Неначе ми його накликали. Ми зупинилися шеренгою, я це запам’ятав: Мандат, Ґєлета, Матарга, Лесьо, Бомба, Вітролом, Дмитрейчук, а я в самому кінці. І тиша.

— «Повертаймось бігом»? — прошепотів я. «Мабуть, так» — відповів Лесьо.

Інші мовчали, чекали. Ще пару цих хвилин були нам зіслані з неба, більше вже ні. Тимчасом Левіатан переодягнувся у липку маску снігу. Вітролом заспокоював: «Це вже кінець, ви ж бачите, засова м’яко розбита, ходімо прямо на поперек».

І відразу ж для нас усіх почався кінець світу. Тихенько зростала в наш бік його паща, щораз вище понад наші голови. Відкривалася. Але ж ні! згори, знизу, збоку того тілища насувалися пащі. За кілька митей набухали, розросталися так, як дерева за сотню літ. Вигиналися, шукали.

Петрисько, внук вашого дяка, той, що його звали Мандат, вкопався ногами у сніг. І повірте мені, сміявся, наче це була гра. Таким він був. Сокирою розбивав чорно-білі морди, рубав. Але, де він щойно зрубав, виростали тихо і швидко дві нові і все ближче. Він провалився по коліна, потім вище живота і закричав до Ґєлети: «Половик, на допомогу!». Ще раз відкрив рота і вже його не закрив. Половик трощив пащі сокирою, дзьобав чеканом, відкидав лопатою. Надаремно. «На допомогу, Матарго!» — кричав також Половик. Матарга ричав, кидався всім тілом на пащі. А тут виростали нові пащі, насувалися тихо, відкривалися, ковтали. Проковтнули найсильніших: Мандата, половика, Матаргу. Більше ми їх не бачили. Не злякався Лесьо, заточувався у снігу, занурювався, майже зникав, але знову виринав, ступав міцно, йшов уперед, кричав з усіх сил: «Дайте руку, Петриську, руку, Ґєлето, озвіться, Матарго!». Щось там заскреготіло у сніговому пузі Левіатана, трощені кості чи здушені голоси? Та Лесьо не припиняв. А в цей час лився сніжний пух м’якою хмарою, переливався нам через голови. Якусь мить душив, здавалося, що задушить, але зразу ж провіював. А те, що на нас сунуло, було тверде, як скеля. Розбиваючи чеканом, Лесьо просувався до середини, до самого твердого живота. Здавалося, що йому пощастило, бо нова паща не вискочила. Інші також набрали охоти, Вітролом вже йшов за ним, далі Бомба, потім Нявчук, всі з чеканами, наче дзьобаті гуси проти Мари. Потвора притихла, ніби їй уже було досить, чи може хотіла добре проковтнути. Не загриміла ні разу, тільки бурчала і бриніла. Мабуть, її спровокували, бо раптом знову загриміла, підскочила, сипнула в очі гострою і морозною піною. Сунула повільно до провалля. Тепер вже ми полювали на неї, щоб вона не забрала тих, не розбила, не задушила. Я і Дмитрейчук стояли на самому кінці, на рубцюватому схилі, а Лесьо проштовхувався вперед, ніби був сильнішим від усіх. Левіатан збивав його з ніг, а він підскакував, відскакував, вискакував понад нього. Не втомлювався. Я і зараз це бачу, як він уникав того, наче птах. Навіть крикнув: «Є Матарга!». Витягнув щось чорне, це був Матарга, зімлілий чи може задушений.