Мама поклала слухавку. Ми вийшли з будівлі аеровокзалу в гаряче повітря серпневого пополудня. Літак устиг повернутися з-над пагорбів і пропливав тепер над дахівками Вжеща.

— Це совєтська машина, — сказав молодик в окулярах, — і як уже впреться, то хоч плач хоч скач.

Однак поки він устиг сказати бодай щось іще, «ілюшин» знизив політ і десь над залізничними рейками висунув ліву стулку шасі, а заразом із нею і коліща.

Люди волали мов навіжені. Проте радість тривала недовго. Права стулка надалі не відкривалася, тим часом ліва, разом із випущеним шасі, яке щойно пощастило урухомити, всупереч помітним старанням пілота не прибиралося назад.

Гуркіт двигунів був чимраз голосніший. Літак, здавалося, знову заходить на посадку і під крики: «Що він робить?!», «Він їх розіб’є! Розіб’є!», — я почув мамин голос:

— Ні, Боже мій, ні!

І тоді пілот зробив дещо таке, що порушувало закони фізики, й найбільше скидалося на чародійницький трюк: направив машину ледь не на саму смугу, вдарив отим єдиним коліщам об бетонну поверхню, а потім із макабричним ревом двигунів зняв літак у повітря й повів його, уже в звичайному польоті, у напрямку моря.

— Усе це не на мої нерви, — сказала жінка в чорному капелюшку, — я не годна на це дивитися.

Тим часом відламана частина шасі котилася, ковзаючи по злітній смузі, з-під сталевої лапи сипали іскри, наче з ковадла, зрештою товсте коліща відлетіло від тримачів і, підстрибуючи мовби м’яч, впало на траву, а потім покотилося далі, аж до ангарної стіни, яка прийняла удар із глухим стогоном. Такса заливалася наче скажена. Від моря з виттям над’їжджали машини «швидкої», а моя мама, задерши голову, стежила за силуетом літака, який набрав відповідну висоту та кружляв тепер над летовищем, ніби лінивий жук.

— Таж він мусив це зробити! — кричав хазяїн Йосифа. — Мусив! Ви хоч розумієте, що воно таке — посадка на одному колесі?

Жінка в чорній «таблетці» зомліла, і перша бригада «швидкої» мала ким заопікуватися. Санітари поклали її на ноші, швидко захряснули дверцята й помчали до лікарні, увімкнувши сирену. Тим часом прибували все нові «швидкі», а заразом і пожежні машини, що сяяли червоним лаком, виїжджали на плити летовища й шикувались у бойовому порядку одразу біля ангару. Пожежники розгортали полотняні шланги, сонце вигравало на їхніх шоломах, а ноші, розкладені на моріжку, виглядали здалеку, наче лежаки в санаторії, які чекають на безтурботних відпочивальників.

Біля бар’єра більшало роззявляк із міста. З’явились і газетні репортери з фотоапаратами. А я думав про дідуся Антонія і про смерть. Чи сильно він боїться, там, угорі, коли бачить крізь круглий ілюмінатор усі ці приготування? І чи молиться він про диво, як інші пасажири? І що ліпше: раптова смерть — від кулі або в катастрофі, чи смерть повільна, яка приходить до ліжка хворого і щодня забирає дещицю життя зі собою, а потім повертається знов, і знов забирає дещицю, і довго глумиться отак із людини, і страшенно її вимучує, аж поки їй стулять повіки й запалять останню свічку. І що ліпше: якщо в літаку нема змоги попрощатися з кимось направду близьким, а там, у лікарні, попрощатися мус з усіма?