— Про якого це єврея ви говорили? — запитала мама знову. — Що то за історія?
— Ох, лиши його в спокої, — зітхнув батько. — Хіба вони не можуть мати своїх таємниць?
За кілька днів після від’їзду дідуся Антонія Гандзо помер. «У страшенних муках», — як усі говорили, в лікарні. Він відмовився від ксьондза й не прийняв останніх таїнств. Проте Гандзева дружина вблагала пробоща, і той крадькома прислав вікарія, який після похорону за комуністичним обрядом відчитав нишком молитву і покропив хреста, якого вона поставила там власноруч.
За місяць я пішов до Ксаверія по троянди до маминих іменин, але в них уже не було ні сорту «Ґолдстар», ані «Америки». Тож я купив чайні й поки йшов між теплицями, коли проминав парники та самшитові алейки, то подумав, що чорний «сітроен» уже ніколи не приїде на вулицю Реймонта. І я ніколи не запитаю в Гандза, чи над ним і справді висів остаточний вирок.
Стіл
Стіл
І
І— Стіл, стіл, — кричала мама, — я вже не годна витримувати цього! Люди мають меблю, і тільки ми щось отаке, — й вона показувала рукою на круглий стіл, за яким ми обідали щодня. — Хіба це взагалі можна назвати столом? — запитувала вона, ламаючи голос і руки. Батько не відповідав на її зачіпки й замикався в собі, сповнюючи кімнату важким мовчанням. Зрештою стіл був не такий уже й поганий. Під коротшу ніжку підкладали спеціальний кубик, а кордубату фанеру на стільниці можна було закрити обрусом. Того стола він купив сорок шостого року в пана Поляске із Заспи, коли пан Поляске пакував манатки й відбував останнім поїздом на захід, до Німеччини. Батько дав тоді панові Поляске пару військових чобіт, які перед тим був уторгував у совєтського солдата за вживаний годинник, а що ті чоботи були не першої свіжості, то батько доклав іще трохи масла з ЮНРРА[21], на що зворушений пан Поляске зоставив батькові, окрім столу, фотознімок із родинного альбому. На ньому було двоє елегантних чоловіків у костюмах, котрі стояли на Ланґе Брюке. Я любив розглядати цей фотознімок. Не тому, що мене цікавили пан Поляске і його брат, про яких я знав небагато, проте тому, що за їхніми спинами, на другому плані, простирався краєвид, якого я даремно шукав на Довгому Узбережжі. Десятки рибальських човнів швартувалися до причалу побіля Рибного торгу, на набережній було повно покупців і продавців, а Мотлавою пропливали барки й пароплавчики з довгими, мов щогли, трубами. Тут було повно руху й життя, Ланґе Брюке скидалося на справжній порт, і хоча всі вивіски готелів, барів і торговельних контор були чужомовні, це так чи так становило привабливе видовисько. Воно нічим не нагадувало Довге Узбережжя, яке, щоправда, відбудували після великої пожежі й бомбардування, але на ньому не було нічого, крім нікому не потрібних установ, червоних лозунгів, розвішаних на стінах, і зеленої нитки Мотлави, що нею пропливала міліцейська моторка і — раз у день — судно прикордонної охорони.