Зрештою, можливо, там, угорі, дідусь Антоній не думав про жодну з тих речей, бо вірив у диво, яке його порятує?

Батько проштовхувався крізь чимдалі густіший натовп. Він був рознервований: не зумів знайти нас одразу. Мав зосереджене обличчя, легко наморщене чоло, а під пахвами, на полотняній сорочці, плями від поту. Коли він обняв маму і пригорнув її до себе, вона вибухнула голосним плачем.

— Із того нічого не вийде! — повторювала вона.

Літак розіб’ється. А вона не встигне навіть поговорити з батьком.

— Ми ніколи не попливемо разом на Гель! І не зробимо стількох речей! — мовила вона щораз тихіше.

Батько гладив її по голові й не озивався жодним словом, бо в таких ситуаціях найліпше не казати нічого. А літак надалі кружляв над нашими головами по невидимій лінії, яка скидалася на спіраль. Коли він сумлінно здіймався вгору, то був схожий на срібний хрестик, коли падав униз або завалювався на бік, змінюючи курс, нагадував блискучий знак запитання.

Ні, дідусь Антоній, мабуть, не думав тоді про смерть. Він радше замислювався, що їстиме на обід або куди піде завтра гуляти. Може, на Сопотський мол? Або до Лісової опери? А може, на шанці й редути, з яких ми з ним щороку запускали повітряних зміїв? Він бачив усе це згори, немов на долоні, і я заздрив отій його перспективі. Побачити ціле місто й затоку, наче на мапі! Угледіти порти, корабельні, вулиці, костели, пагорби й вузький пасок пляжу так, як їх не побачиш навіть із вежі Пресвятої Діви Марії! Раптом дідусь Антоній здався мені поетом, кимсь на кшталт художника, який сів у літак лише задля того, щоб зазнати непересічних вражень, пов’язаних із приземленням, і описати їх, разом із краєвидами, у щоденниках. Щоправда, він не писав нічого, крім листів, але й не мусив цього робити: його живим щоденником був я. У час прогулянок Зеленою долиною чи на Буковій горі він навчав мене не лише назвам птахів і дерев. Він повіряв мені минуле, яке існувало вже тільки в ньому і якого ніхто, крім мене, мабуть, не вивчив так добре. Еге ж, життя дідуся Антонія було записане картинами в моїй пам’яті, мов на сторінках товстої Книги. І досить було викликати одну з них, щоб оживити решту.

Тепер я бачив обличчя того німця, — того, що перепинив бабцю Ірену, вдарив її по голові, відібрав велосипеда й харчі, роздобуті на селі, та сказав: «Ти жидівка! Ти втекла з гетто!». І зараз же по тому — бабцине обличчя, десь там, на польовій дорозі, пізнього ранку, коли той німецький жандарм здіймає автомат і каже зі сміхом: «А тепер я тебе вб’ю!». А потім знов обличчя дідуся, коли, щасливо порятувавшись, вона вже вдома розповідає йому про це. І я чув її голос у мить, коли вона кілька разів повторила: «А якби він мене застрелив? А якби він мене застрелив?».