— Німці були гірші, — перебила мама, — бо вони не мали жодних людських почуттів.

Я не любив тих розмов. Особливо коли вони відбувалися за обідом, і в густий запах бульйону або в аромат хрінного соусу вторгався гарматний гуркіт чи стукотіння поїзда, яким везли людей на повільну або негайну смерть. Я не любив, коли вони сварилися через такі речі, бо тоді вони забували про мене, і я стирчав поміж них, наче зужита й уже нікому не потрібна річ. Зрештою в усьому були винні пан Поляске та його стіл. Так я вважав, ковтаючи картоплю в мундирах або «ліниві» вареники. Якби не той стіл, батьки говорили би про фільм із Мерилін Монро, врожай на полуниці або останній спуск у корабельні імені Леніна, на яку прибув прем’єр Циранкевич. Зрештою вони могли би говорити про будь-що, проте стіл пана Поляске уподібнився з часом до зубного болю. Коли біль слабшав і, здавалось, ось-ось мине, їх брала ще дужча охота торкнутися до хворого місця і пробудити болючу пульсацію знову. Чи міг я щось зробити? Якби йшлося про стілець, я запевне дав би з ним раду. Проте стіл — великий і круглий, з різьбленими ногами, дуже важкий, із дуба — стіл пана Поляске із Заспи, видавався занадто масивним, щоб знищити його без сторонньої допомоги. Я підозрював, що пан Поляске зоставив нам його зумисне, начебто знав про незримий кордон між моїми батьками. І начебто припускав, що його мебля, яку він не міг забрати до Німеччини, стане причиною безупинної сварки. Батько, неохочий до змін, затинався на своєму, а мама щодалі частіше припалювала біґос або реберця, вишукуючи в німецькому столі щораз нові вади. До кульгавої ноги й порепаної фанери згодом долучився шашіль, секретна робота якого, нечутна вдень, заважала мамі спати вночі. Уранці вона була невиспана й у поганому гуморі.

— Зроби щось, — казала вона до батька. — Я не годна терпіти цього довше!

— Який іще шашіль? — запитував батько.

— Німецький, — відповідала мама. — Це німецькі хробаки. Скоро атакують креденс і шафу, бо ж вони невситимі. Як і все німецьке, — шепотіла вона батькові на вухо.

Якщо пан Поляске хотів помститися, годі було шукати ліпшого методу. Я дедалі частіше уявляв, як він сміється десь у Гамбурзі або в Мюнхені, й потирає руки. Масло з ЮНРРА він з’їв — упродовж кількох днів, совєтські чоботи викинув через рік, а ми все мучилися з його столом, як із родичем-зайдою, який страшенно всім заважає, однак якого не можна випровадити геть. Тільки за що він мав би нам мститися? — часом замислювавсь я. Адже ми не зробили йому нічого поганого. Ми навіть не мешкали в його будинку, де оселився тепер якийсь високий партійний чиновник. Невже він бажав нам лиха за те, що ми були поляками? Я не знаходив готової відповіді на це запитання. Ані на жодне, пов’язане з паном Поляске. Годинами поспіль розглядав фотознімок, на якому Довге Узбережжя скидалося на справжній порт, і рахував труби на пароплавах, що тяглися Мотлавою. Тим часом стіл день у день здавався дедалі більшим і розроставсь у замкнутому просторі кімнати до нечуваних розмірів.