Аж якогось дня сталося те, що й мусило статися. Коли мама поставила супницю на стільницю, кубик вилетів із-під коротшої ноги, і стіл захитався мов поранений звір. Борщ хлюпнув батькові на штани та сорочку.

— Ох! — мама плеснула в долоні від захвату. — А хіба я не казала? Хіба я не передбачала катастрофи?

Батько не обізвавсь ані словом. Підклав кубик, з’їв другу страву, мовчки дочекався вишневого желе й лише по десерті, зі сигаретою в зубах, зійшов до підвалу по пилку та метр. За кілька хвилин, похилившись над столом, примружуючи то одне, то друге око, він мав ефектний вигляд, наче фронтовий хірург, що готується до операції. Однак сталася небувала річ. Батько, який мав вправну руку до ремонтів і переробок, не зміг упоратися зі столом пана Поляске. А власне, не зі столом, а з його нерівними ногами. Після кожного розпилу виявлялося, що одна з них, щораз інша, трохи коротша від решти. Охоплений шалом досконалості, а може, й німецького педантизму, батько не здавався: він усе вкорочував ніжки столу, аж урешті ми стали свідками небуденного видовища. На підлозі, поряд із купою відпиляних кавалків дерева й морем стружок валялася, немов великий брунатний щит, безнога стільниця пана Поляске. Мамині очі блищали від зворушення, батькові очі метали блискавки, утім ніщо не ладне було спинити роботу, яку він розпочав. Пилка, неначе в трансі, з гарчанням вгризалася тепер у стільницю, батько сопів і зітхав, мама тамувала подих, щоб урешті вигукнути:

— Ну, нарешті!

Стіл пана Поляске годився хіба на дрова.

Батько зносив кавалки дерева до пивниці, мама замітала стружки, і тільки я відчував шкірою, що це ще не кінець і справжні клопоти лише попереду.

Наступного дня ми обідали в кухні. Тут було тісно й невигідно, а запах смажених оселедців, густий, наче хмара, аж ніяк не додавав апетиту.

— Ми мусимо купити новий стіл, — сказала мама, — може, трохи менший від цього, але теж круглий. А потім нові стільці, — остаточно розмріялася вона. — З плюшевою оббивкою!

Батько мовчав. По обіді ми поїхали трамваєм до меблевої крамниці. Продавець розвів руками, значуще всміхнувсь і сказав: в наявності є лише те, що ми бачимо, а саме, трикутні столи.

— Це найновіша модель, — показав він на рівносторонню фігуру. — Експериментальна!

— А круглі? — запитала мама. — Круглих нема?

Тоді продавець пояснив, що цьогорічний генеральний план уже виконано, і круглі столи завезуть, авжеж, однак тільки в січні або в лютому. Батько жовчно всміхнувся, бо надворі була акурат середина травня. Натомість мама ходила між трикутних столів і торкалася до їхніх стільниць начебто з недовірою й острахом. Світло, яке просочувалося до крамниці крізь закурену шибу, підсвічувало її каштанове волосся ніжним ореолом, що додавав мамі меланхолійної чарівливості. Коли ми вийшли на вулицю, вона побажала таки, щоб ми поїхали до іншої крамниці. Яким ж великим було її розчарування! Над усіма меблевими крамницями в місті висів, немовби привиддя, фатум генерального плану. Єдиний не трикутний стіл, якого видобули на її категоричну вимогу з темного складу, виявився прямокутним, дуже довгим і вузьким, і анітрохи не пасував до нашої кімнати. Я не знав, чи пан Поляске міг уявити щось таке, — по кількох годинах безнадійних пошуків ми, змучені, прийшли додому, а його стіл стирчав межи нас надалі наче ледве відчутна скалка.