— Звісно, треба бути дуже обережним, — повторив батько, немов відлуння.

На небо сходив великий щит місяця, коли вони зникли у великій шопі, густо обсадженій кущами форсиції та ліщини. Я всадовився неподалік над водою й дивився на ребро недобудованого мосту. Його похилі плечі перетинали річку, наче нерухомий кран, а нижче, серед татарського зілля й очерету я нагледів останки барки. Вони врізались у берег, наче потужний клин, і навіть тепер, у місячному сяйві, я бачив карликові берези й вільхи, якими обросли ніс і рубка. Жоден звук, навіть щонайтихіший плюскіт води, не скаламучував спокою над річкою. Повітря стояло нерухомо, і я знову згадав пана Поляске, який непомітно заходив до нашого помешкання, шукаючи незримого столу. Чи міг він зробити це тепер, коли ми з батьком були в пана Каспара побіля річки Туї? Остання вузькоколійка від’їхала вже давно, а мама, мабуть, телефонувала від сусідки на «швидку», до міліції й до лікарень, щоби підкріпити свої найгірші припущення. А якщо вона спіткає його на сходах, на темному сходовому майданчику, коли він пройде в довгому плащі повз неї, мовчазний і замислений? Це ще було не найгірше, — думав я, — хоч би вона не перестріла його у квартирі!

Тим часом із шопи не долітало жодних звуків, а крізь зачинені віконниці не пробивався якнайтонший промінчик світла. Лише за мить я помітив, що з невеликого димаря снується прямо-таки в ультрамаринове небо сива нитка диму. Я чекав, поки гарчання пилки або стукіт молотка розірве це шатро тиші, але замість відгомону праці повітря несподівано пронизав дивний виск. Я ніколи досі не чув чогось такого жахливого. Чи то стогін, чи вереск пронизливо просвердлював тишу, щоб несподівано вщухнути за кілька секунд.

Я був паралізований. Стояв на березі, вдивляючись у чорні обриси шопи, і не годен був поворушитися, ніби там, усередині, між батьком і паном Каспаром сталося щось таке, чого я не міг навіть уявити. Врешті, за покликом неясного передчуття підійшов до шопи й тихо відхилив двері. Набачив крізь шпару постать пана Каспара в білому фартуху, поплямленому кров’ю. Він здіймав великий тесак, і коли я почув мого батька, який голосно сказав: «Ні-ні, це, мабуть, не так!» — сокира вдарила по чомусь м’якому, що лежало на столі, а тоді кров цвиркнула навсібіч, і пан Каспар, стираючи червоні плями з рук і з обличчя, сказав: «Так, звісно, мабуть, не все пішло як треба».

Вогонь буяв у великій грубі, що мала кілька залізних дверцят, батько підкидав у паливник грубі поліна, а пан Каспар відклав тесака і з ножем у руці розтинав тепер червоні й рожеві пласти м’яса, що висіли на гаках. Поряд, на дощаній підлозі, лежала свиняча голова. Розплющені очі кабанчика запитально вилуплювалися на мене, а обоє чоловіків виполіскували шматки м’яса у мидницях, деякі з них вкладали в кам’яні баняки, інші натирали якимсь порошком, по тому насаджували їх на залізний прут, котрий щезав у жерлі високої груби.