— А це влада сатани, — пан Каспар замислився. — Країна темряви й жорсткого утиску.

Дзбан уже спорожнів. Жінка зі зморшкуватим лицем забрала його на якийсь час додому.

— Ось тільки як довго воно триватиме? — запитував батько. — Як довго це можна терпіти?

Пан Каспар прийняв наповнене начиння і знову налив пива, що пахтіло ялівцем, до склянок. У повітрі літала передвечірня поволока, ластівки верескливо кружляли над накриттям, а батько, ніби забувши про вузькоколійку та стіл, сказав, що Господь, мабуть, давно вже покинув нами цікавитись, якщо саме такий світ досі можливий.

— О ні! — жахнувся пан Каспар. — Ми не знаємо ні дня, ні години. А якщо по правді, — запитав він, — то хіба цей світ заслуговує на ліпшу долю?

Після цього запитання, до якого, наче мушине дзижчання, прокралися сумніви й неясні тіні, ледве помітні, а отже, чіткі, мов несподівані зморшки на чолі мого батька; листя зашуміло, і садом перебіг легкий подмух від річки. Пан Каспар не одразу полюбив цей край, де пласка, наче стіл, земля не має кінця та краю, а довгі ряди тополь і верб біжать навпростець у безкрайність. Якось навесні шторм проламав загати, повалив шлюзи, і море вдерлось аж сюди, до будинку пана Каспара.

— Уявіть лише! — розповідав він, схиляючись над батьком. — Що я закинув з вікна вудку й витяг... ну, відгадаєте що?!

— Сома! — гукнув батько. — У тих каналах мусять водитися великі соми!

— Я витяг семикілограмового окуня! — пожвавлено згадував пан Каспар. — А коли вода стояла довше, міг тягати оселедців ятером!

Я розтирав смак гіркого пива на піднебінні, бо мені дозволили скуштувати два чи три ковтки, і відчував, як ялівцеві бульбашки починають кружляти в голові. Непомітно пішов із веранди й забрався в гущавину саду. Ходив по зарослих лопухами стежинах, а міцний запах півонії, що вирував у повітрі, був для мене, мовби передчуття спекотного літа.

— Ми-и-и, пе-ерша брига-а-ада! — батьків голос летів високо понад дерева.

— Стрі-і-ілецька грома-а-ада! — завторував йому пан Каспар, і далі вони вже співали разом: — У жар! — жбурнули ми! — фортуни дар! — у жар! — у жар!

Потім обоє полинули замріяними голосами за Неман, а коли перейшли ту ріку вбрід, із брязкотом зброї й шурхотінням знамен, здійняли келихи за здоров’я маршала Пілсудського, і я почув дзенькіт розтрощеного скла. За мить нагледів обох на широкій алеї межи яблунь. Вони прошкували повільним кроком до річки.

— Звісно, я вам допоможу, хоча ніколи цього не робив, — сказав батько, — чом би й ні?

— Так-так, — відповідав столяр. — Я завжди чекаю присмерку, бо це непроста справа. Треба бути обережним!