— Ми мусимо встигнути до ранку, — сказав пан Каспар, відкладаючи довгого й широкого ножа. — Яке щастя, що ви приїхали нині, бо моя жінка не виносить такого видовиська.

Батько полишив роботу на мить, витер руки й налив із кришталевої карафки, що стояла на поличці, рубінового плину. Він був темніший і густіший за кров, я бачив це крізь прочинені двері, коли вони перехиляли чарки.

— Ваша дружина така маломовна, — сказав батько, витираючи губи. — І має дивний акцент. Поморський, а все ж таки інший.

— Ви помітили це? — столяр знов узявся до роботи. — Ви таки помітили!

І поки батько відправив до грубки наступний рушт, пан Каспар почав говорити швидкими фразами, що вони сняться йому вночі, що він бачить їх немов наяву, як вони у своїх чорних каптурах переступають брами концтаборів, як вони в тих своїх чорних каптурах прямують просто до неба, і там, угорі, втворяються брами, й Господь Бог вітає їх з усміхом. Бо хто може бути йому миліший, аніж вони, що обробляли тлусту землю в поті чола свого[22] і в любові, вони, що працьовито перекопували канали, будували шлюзи, ставили вітряки, співали псалмів і гімнів й ніколи, за жодних обставин, не бажали брати зброї до рук?

— Вони? — несміливо запитав батько, причиняючи дверцята грубки. А тоді пан Каспар тихо зітхнув і заговорив про менонітів, по яких не зосталося майже жодного сліду, і про дім, до якого він увійшов кільканадцять років тому, гадаючи, що він виявиться порожній, як і решта, проте таки помилився, бо на горищі, в найпотаємнішому куті й лише через два дні він угледів посвіт пари очей, і це були саме їхні очі, менонітські, останні на тій землі, і перші, які він побачив над річкою Туєю.

— Ага, — сказав мій батько, — тепер я розумію.

Окріп булькотів у баняку, столяр полоскав у мидниці вишурувані тельбухи, а над шопою, садом, річкою й каналами підбивався великий місяць. Я стояв у дверях, дивлячись на кришталеву карафку з рубіновим плином, на пласти м’яса, порозвішані на гаках, а пан Каспар по хвилині тиші вів свою розповідь далі: як він задивився в ті очі й одразу знав, що вони його розуміють, хоч іще впродовж довгих місяців не вмів їй пояснити, звідки саме він добирається і чому так довго їхав поїздом на захід. Він не зумів описати їй своє місто поміж узгір’їв і соснових борів, де костельні бані прозирають крізь хмари, бо вона, — тут пан Каспар відставив мидницю і потягнувся по мішок із гречкою, — бо вона знала лиш одне місто, до якого вони плавали човном на торговицю, геть інше — провадив він далі, — тоді спалене та зруйноване.