— До кого? — запитала вона.

— До пана Каспера, — усміхнувся батько. — Ми маємо до нього справу.

— Він не Каспер. Він Каспар, — сказала жінка.

— Ну, так, — батько переступав із ноги на ногу. — То ми маємо справу до пана Каспара.

Жінка глянула на нас підозріливо, а може, лише байдужливо, досить і того, що вона не сказала нічого більше, і ми й надалі стояли в густому нерухомому полудневому повітрі, як двоє прибульців з іншого світу.

— Я мушу переказати йому дещо, — сказав урешті батько. — Чи він вдома?

— Вдома? — обурилася жінка. — Ви мусити йти дорогою аж до ярмарку худоби. Він т а м! — і вона швидко відвернулася, залопотівши полами халата. Ніби ми цілковито перестали її цікавити. Завернула за ріг будинку і зникла десь поміж кущів.

— Ну, то ходімо, — почув я батькове зітхання. — Ми мусимо його знайти.

Проте порівняно до їзди в автобусі через понтонний міст на Віслі чи у відкритому вагоні вузькоколійки, що везла нас через дамби, канали й тополині шпалери, спритно перестрибуючи залізні містки та приховані шлюзи, порівняно до всього цього останній етап походу по круглий стіл здавався дорогою до чистилища. Ми брели по кісточки в брудному піску, з якого здіймалася густа курява, що роз’їдала горло. Вона осідала на губах і язиці, щипала в очі, скрипіла на зубах, а відпроваджували нас відбитки ратиць.

— Це вже недалеко, — мовив батько, — цією дорогою ганяють худобу.

Проте мені вже було однаково. Навіть вітряк із цурпалками крил, що стояв при дорозі, нікчемний, як покинуте знаряддя праці, не привабив моєї уваги. Щомиті ми оминали послід тварин і треба було дивитися під ноги, щоб не загрузнути в кінському або коров’ячому лайні. Було спекотно, і якби не батько, я, мабуть, завернув би назад.

Зрештою ми добулися до площі, на якій стояв будинок, схожий на бункер. Цементні стіни, зведені у формі квадрата, власне кажучи, не мали вікон, і лише під самим дахом, пласким, наче дошка, мелькотів рядок невеличких вогників. Жовта обшарпана вивіска провіщала, що ми стоїмо біля бару «Під Свинею». Усередині забігайлівки, холодної і морочливої, сиділи за кульгавими столиками кілька надвереджених чоловіків.

— Пива немає, — гукнув товстий бармен, — усе вже вижлуктали!

Звивисті смуги тютюнового диму з гострим запахом поту, сечі та прокислого алкоголю оповивали нас, немов імла. Батько пояснював барменові, кого ми шукаємо, а я приглядався до чоловічих облич. Вони були засмаглі, поорані зморшками і з однаковим виразом, який складно було окреслити — задивлені в невидиму точку.

Пан Каспар сидів у самому кутку бару, майже невидимий у напівмороці, й курив недогризок сигари. На його столику не було порожнього кухля, зате лежав папірець, по якому він водив хімічним олівцем, зоставляючи фіолетові риски. Батько нахилився, витяг із кишені аркушика, поклав його на стільницю, немов візитівку, і нашіптував пану Каспарові на вухо історію про стіл. При цьому він накреслював у повітрі вигадливі лінії, перетинав їх і поєднував, здіймався навшпиньки і присідав на лаві, а його співбесідник мовчки слухав, докурюючи сигару.