Коли ми вийшли надвір, ролі змінилися. Пан Каспар розповідав, тягнучи за собою кабанчика на мотузці, про нинішній ярмарок — невдалий, як і завжди, коли понаїдуть чиновники та ревізори. Саме тому пан Каспар не продав свиню і чекав у барі невідь-чого, може, кінця світу, а може, на ліпші часи, аж тут побачив нас і одразу відчув, що ми прийшли до нього.

Ми проминули спорожнілий вітряк, а пан Каспар провадив далі, мовляв, кілька днів тому йому снилися незнайомий чоловік і хлопчик, які стукали до його дверей і мали для нього гарну вістку. Це передчуття, що справдилося саме нині, створило йому чудовий настрій, бо що може бути ліпше, ніж спіткати людину в наші часи? Батько зиркав крадькома на годинник, час спливав невблаганно, а остання вузькоколійка відбувала через годину із сусіднього села.

— Не переймайтеся, — столяр ухопив батька за руку, — бо чим є наше життя супроти вічності? Короткою миттю, якоюсь піщинкою!

Батько не відповідав, а пан Каспар розгортав свою думку далі:

— У тій піщинці, хай яка вона мала та незначуща, приховано, проте, таємницю призначення. Бо куди ми йдемо? І звідки?

— Так, — похнюпив голову батько, — усе воно доволі таємниче. Проте, — завагався він за мить, — чи зробите ви нам той стіл? Для нас це дуже важливо.

Столяр заплутавсь у шворці і, мабуть, тому не відповів батькові одразу. Кабанчик жалібно кувікав, пан Каспар розмотував сплутані мотузки, а навколо нас підбивалася густа хмара куряви, що поволі осідала, вируючи у промінні пообіднього сонця. А за мить, уже перед будинком, між кущів смородини й густих заростей півонії, закипіло небувале пожвавлення. Жінка зі зморшкуватим лицем виносила з будинку тарелі та столові прибори, а пан Каспар, ніби не чув батькового запитання або забув про мету нашого візиту, розставляв плетені крісла навкруг кам’яного столика, і поки батько встиг іще щось сказати, приміром: «нам дуже прикро, але вже час їхати», — ми сиділи над бульйоном, у якому плавали великі золоті очка, і над відварним м’ясом, а коли з’їли і його, то пан Каспар приніс із пивнички дзбан, із якого наливав до товстих склянок ялівцеве пиво темної барви з міцним ароматним духом.

— Увесь секрет, — сказав він, підносячи склянку до очей, — у тому, щоб не вкинути тих кулечок забагато. І щоб зібрати їх у належний час, пізно вранці, коли вони вже встигли нагрітися на сонці й пустити сік.

Я дививсь, як батько цмулить довгими ковтками тьмяний напій і його обличчя, завжди серйозне та трохи похмуре, тепер роз’яснюється, випогоджується і променіє незвичним сяйвом. Тут-таки обоє почали снувати спогади. Батько розповідав, як приплив сорок п’ятого року до Ґданська по Віслі, на старому каяку, бо не мав жодних документів і боявся залізничних вокзалів і місцин, які контролювали совєтські патрулі. Натомість пан Каспар говорив про довгу подорож у залізничному вагоні, яка завершилася неподалік звідси, коли німецькі диверсанти підірвали колію, і довелося шукати якесь пристановище. Оповідав, як ішов через порожні села, де рипіли відчахнуті віконниці й відхилені двері, тихо ваблячи його: «Каспаре, сюди! Каспаре, заходь!». Проте він усе не міг зважитися, бо зоставив позаду найгарніше на світі місто, місто костелів і синагог, лагідних узгір’їв і соснових борів, що облямовують передмістя, місто його дитинства, юності й війни, яке опинилося тепер під більшовицькою владою.