Хлопці зайшли у вагон, і провідниця підняла східці.

— Покеда, — замахала долонею Аліса. — Побачимося всі в «Норі» на Новий рік!

— Канєш, мала, — впевнено, але з ноткою суму сказав Рибка. — Даже не сумнівайся. Нішо нікогда ж не кончається, правда? Позаботься о Вождє!

— Бувайте!

— Бувай, Максе! Па, Аліс!

— Адью, Воджь! Передавай привіт старіку Хему!

— Аста ла віста, придурки! Завжди мріяв це сказати! — замахав їм рукою на прощання, сміючись, Тарнавський.

Поїзд з «Придурками» поволі від’їжджав, і вони з Алісою ще якийсь час махали їм услід, а потім виявили, що залишилися на порожній платформі зовсім одні.

Казки для грифельної дошки

Казки для грифельної дошки

Провівши хлопців, Аліса і Тарнавський, лякаючи своїм виглядом перехожих, поїхали на автовокзал, де, купивши води і крекерів, сіли на бусик-«спринтер» до Маріуполя.

Їхали спершу мовчки, поруч, на останніх сидіннях, притулившись плечем до плеча. Похмуре небо у вікні, напівприкритому шторкою, знову засівало снігом. До Нового року залишалося буквально кілька днів, і від цього чергового очікування змін, Різдва, народження Нового у Тарнавського знову стягувалися у жаркий морський вузол нутрощі.

Говорити про щось серйозне, окрім «Подай мені крекери» чи «Дай ковтнути води», не наважувалися, та й не було потреби. Вони наче дуже довго впродовж туру грали певні ролі, вдавали когось із себе, ким не були — бо того вимагало оточення, ситуація, друзі. А тепер, нарешті, могли бути собою, і ця зустріч одне з одним, практично оголеними, ошелешувала.

Поки вони їхали, Тарнавський, можливо, вперше за весь цей час поїздки, відчув себе поруч з Алісою легко, вільно.

Думки його раз за разом поверталися до вчорашньої події. І важко було сказати, до якої саме, бо всі вони були міцно зав’язаними одна на одну: те, що ветерани прикрили Макса; те, як він втратив обличчя, зірвавшись в істерику зі сльозами, перед тією безіменною жінкою-адміністратором; врешті, напад хлопців у масках, побиття, сльозогінний газ і чорнило.

Коли вже почало сутеніти і за вікном повисла невизначена сіра мла між днем і ніччю, заповнена засніженими приміськими пейзажами, Тарнавський наважився сказати:

— Я насправді тепер не знаю, хто я. Я точно вже не письменник. Не Макс Тарнавський. Не той, кого я із себе вдавав. Але я не знаю, хто я.

Аліса, нічого не кажучи, лиш поглянувши Максові в очі, мовчки взяла його за руку. Долонька у неї була невеличкою, холодною, вогкою. Давно вже ніхто не тримав його ось так за долоню.

— У мене всю дорогу, поки ми їхали з нашим туром, була одна фантазія, — сказав він. — Розказати тобі?