Казка для грифельної дошки

«Уяви собі, що весь наш світ — намальований на чорній дошці білою крейдою. Ось це ти, маленька Вертлява Білко, ось це я, Вождь Зламане Дерево. Ось тут стоїть вігвам».

«У цьому вігвамі живе Вождь Зламане Дерево? Він смішний. У нього ручки, як палички. І перо в голові».

«Так, Білко. А зразу за цим вігвамом, намальованим білим по чорному, є супермаркети, вулиці, перехрестя. З одного боку світу ростуть дерева і живуть білки. А з іншого боку світу йде війна. А над цим всім падають сніжинки».

«Вождю, а ми будемо їсти чіабату? І пармезан? І оливки?»

«Так, Білко. Ми розстелимо собі перед входом у вігвам, на великій квітучій галявині, шкіру бізона».

«Це колюча готельна ковдра».

«Це те ж саме. Шкіра бізона теж колюча... Ми сядемо перед вігвамом, переломимо хліби і сир».

«Смачно».

«Так, Білко. Це прерії. Знаєш, що таке прерії?»

«Розкажи мені, Вождю».

«Прерії — це те, що є поміж. Між Сходом і Заходом. Між днем і ніччю. Між явою і уявою. Між життям і смертю. Там живуть бізони, велетенські стада бізонів. Іноді над ними світить намальоване білою крейдою сонце, іноді падає намальований білою крейдою сніг. Прерії — це там, де вітер».

«Я можу зайти погрітися у твій вігвам, Вождю?»

«Заходь, Білко. Але залиш свою шкірку біля входу, щоб я тебе міг побачити в людській подобі, як жінку».

«Ось я, залишила свою шубку. Тепер я людина».

«Тепер ти ковдряна людина?»

«Так».

«Дозволь мені побачити ту, хто живе всередині».

«Заходь».