Загадковий хтось посеред готельного коридору дістав з кишені ще раз смартфон і, йдучи до номера по гасячій звуки килимовій доріжці, швидко написав ще одне повідомлення, Мартусі Дмитришин: «Дякую тобі щиро. За все». Затримавшись трохи біля вхідних дверей у номер, цей таємничий хтось у чорному пальті із зарослим щетиною обличчям видалив сторінку Макса Тарнавського назавжди. Потреби в ній не було, адже такої людини вже не існувало.

Казка для грифельної дошки «Уяви собі, що весь наш світ — намальований на чорній дошці білою крейдою. Ось це ти, маленька Вертлява Білко, ось це я, Вождь Зламане Дерево. Ось тут стоїть вігвам». «У цьому вігвамі живе Вождь Зламане Дерево? Він смішний. У нього ручки, як палички. І перо в голові». «Так, Білко. А зразу за цим вігвамом, намальованим білим по чорному, є супермаркети, вулиці, перехрестя. З одного боку світу ростуть дерева і живуть білки. А з іншого боку світу йде війна. А над цим всім падають сніжинки». «Вождю, а ми будемо їсти чіабату? І пармезан? І оливки?» «Так, Білко. Ми розстелимо собі перед входом у вігвам, на великій квітучій галявині, шкіру бізона». «Це колюча готельна ковдра». «Це те ж саме. Шкіра бізона теж колюча... Ми сядемо перед вігвамом, переломимо хліби і сир». «Смачно». «Так, Білко. Це прерії. Знаєш, що таке прерії?» «Розкажи мені, Вождю». «Прерії — це те, що є поміж. Між Сходом і Заходом. Між днем і ніччю. Між явою і уявою. Між життям і смертю. Там живуть бізони, велетенські стада бізонів. Іноді над ними світить намальоване білою крейдою сонце, іноді падає намальований білою крейдою сніг. Прерії — це там, де вітер». «Я можу зайти погрітися у твій вігвам, Вождю?» «Заходь, Білко. Але залиш свою шкірку біля входу, щоб я тебе міг побачити в людській подобі, як жінку». «Ось я, залишила свою шубку. Тепер я людина». «Тепер ти ковдряна людина?» «Так». «Дозволь мені побачити ту, хто живе всередині». «Заходь». «Я хочу торкнутися твого тіла, ковдряна людино, намальована білими лініями на чорній дошці». «Торкнися, Вождю, намальований лініями на чорній дошці». «Чому в тебе мокрі очі, ковдряна людино?» «Мені страшно. А чому в тебе мокрі очі, Вождю?» «Мені теж страшно». Торкатися тебе. Відкривати тебе з-під покриву ковдряної людини, мов землю з-під снігу. Відчувати, якою стає вологою шия, коли ти притуляєшся до мене своїм заплаканим обличчям, наче відкриватися холодним весняним дощам, виходити посеред зливи ранньою, холодною ще весною. Торкатися твоїх гарячих стегон, наче бігти стадом буйволів по африканських рівнинах. Крихітність твого єства схожа на крихітність космічних світил супроти нескінченності всесвіту, її хочеться берегти у долонях, аби зберігати її світло. Відчувати гарячу вогкість того, як розкриваєшся ти назустріч — дорослішати, відчуваючи бездонність життя, можливість розділити його невичерпність з кимось поруч. Відчувати запах твоєї жіночності, щедрість твоїх соків, торкатися твоїх отверділих, наче коралове кармінне намисто, вершечків грудей, усвідомлювати, як глибоко ти мене можеш впустити всередину себе, як широко ти здатна розкритися мені назустріч, як космічно вкривається твоя шкіра сиротами, коли ми починаємо рухатися в єдиному ритмі — наче ставати жертовним вогнем, горіти язичницькою ватрою, віддзеркалювати в собі зоряне небо, віднаходити в надрах плоті священне тіло, яке перестає бути сковане рамками простору, часу, яке починає жити скрізь, завжди, в кожній історії, в кожному героєві, кожній героїні, жити за допомогою пам’яті, стає суттю пам’яті, завмирання й трепет перед всепроникністю, велетенською ризомою всесвіту, частиною якої раптом стаєш ти і стаю я, частиною якої завжди є всі ми.