— Мені треба покупатися, — сказала Аліса, глянувши на нього своїм темним, непроникним поглядом.

— Звісно, — кивнув Тарнавський і вийшов з номера, аби пройтися порожнім готелем. Довгі, лиш де-не-де освітлені коридори були лункими і безлюдними. Він знав, що має зробити ще один дзвінок сьогодні — важливий дзвінок. Дістав слухавку і набрав Яніну.

— Алло? — прозвучало сонне Янінине на тамтому боці. — Тарнавський? Що сталося? Ти хоч там живий?

— Живий, живий, — заспокоїв він Яніну.

— Ти хоч знаєш, котра година?

Тарнавський посміхнувся. Яніна була у своєму репертуарі.

— Послухай, — сказав він Яніні. — Я телефоную тобі подякувати.

— Тобто? — насторожилася вона. — Тарнавський, ти випив?

— Я випив позавчора, і відтоді тверезий, як шкельце, — признався Тарнавський. — Знаєш, я от зараз поїхав у Маріуполь...

— Куди? Що ти там робиш? — перебила Яніна. — Ти досі з тими дітьми?

— Я хочу піти в армію, Яніно. Як тільки повернуся з Маріуполя. Може, навіть іще до свят. Піду в воєнкомат.

— Тарнавський, ти щось вживав? — ще більш стривоженим голосом спитала вона Макса.

— Так, — збрехав Тарнавський. — Я зараз на речовинах. Але, будь ласка, сонечко, не перебивай мене, дай мені тобі дещо сказати. Я тебе дуже люблю. Ти прекрасна жінка. Не знаю, чи ще є хтось такий пристрасний, як ти. Так, як ми з тобою кохалися, вже ніхто не зможе повторити. Крім того, з тобою завжди було весело. Я обожнював твоє почуття гумору...

Почувши звучання минулого часу, на протилежному кінці лінії могильно замовкли.

— І ще... Я хотів сказати, Янін, ти реально класно готувала «п’яну вишню», чесно, — сказав Тарнавський, стримавшись від смішку, тому що одночасно зі смішком могли бризнути сльози. — І тобі потрібен добрий чоловік. Який буде заробляти нормально. Більше, ніж твій тато, або хоча би стільки ж. Який буде мати сили жити поруч із жінкою, яка вже захистила свою кандидатську... Ти ж така розумниця... Але річ у тому, Янін, що ти не вмієш кохати, вибач.

Тарнавський зробив паузу, розуміючи, що перерізає зараз остаточно ті лінії, які пов’язували його з Яніною. Вона могла витримати будь-які слова, окрім тих, які Макс говорив зараз.

— Ти не вмієш кохати. Та, головне, я також не вмію кохати. А без цього в нас нічого не вийде. Потрібно, щоби в парі це вмів принаймні хтось один...

У трубці звучала шалено дзвінка тиша.

— Вибач, що все так... — сказав Тарнавський і раптом роз’єднав зв’язок. Гулка тиша погано освітлених коридорів напала знову на Тарнавського, який вже, можливо, після цих слів не зовсім-то й був Тарнавським. Давно вже, власне кажучи, не був. І чи був він колись ним узагалі?