— Давай, — кивнула Аліса.

— Я фантазував собі, що я, насправді, пішов на фронт разом з призовниками і що мене привалило уламками стіни від мінометного удару, і я зараз лежу серед цих уламків і помираю, а на очах у мене прилад нічного бачення, який я не можу зняти. І все те, що зі мною відбувається, все наше знайомство від самого моменту зустрічі в піцерії, вся поїздка, всі наші пригоди — це все просто мої галюцинації перед смертю. І я постійно бачу скрізь це зелено-чорне світло нічного приладу і відчуваю в грудях осколок шрапнелі, і відчуваю задуху, тому що мене привалило стіною, а сам я в якійсь обстріляній школі десь в Краснокам’янці чи Адвіївці, і все, що я відчуваю в останні секунди життя, воно все виростає у таких химерних персонажів. Рибку... Довгого... Мітю... Дядю Колю... Зрештою, ти не знаєш, хто такий дядя Коля, я ще розкажу...

— А може, це не галюцинації? — спитала обережно Аліса. — Може, це просто паралельні життя?

— Може, і паралельні життя, — задумливо кивнув Тарнавський. — І залежно від того, який я зроблю вибір зараз, таким буде моє подальше життя. Можливо, я прокинуся в окопі. Може, в себе в квартирі. Може, буду Максом Тарнавським далі. А може, буду якимось безсовісним чуваком десь на районі... Знаєш, як у єгиптян? Стоїть Анубіс з терезами в руках і зважує твою душу. Страшний останній суд.

— Так, а за що судять? — спитала вона якось дуже по-дорослому.

— Не знаю, Алісо, — сказав Тарнавський, і відчув, як мимоволі на очі знову навертаються сльози. — В тому-то й річ, що не знаю.

На хвилину вони замовкли, і Аліса міцніше стисла його долоню.

— Не можна судити людину за те, ким вона була, — сказала Аліса тихо. — Це нечесно. Кожен старається, як може.

— В тому-то й річ, — озвався він. — Судять не за те, ким ми були. Судять за те, ким ми не були.

Макс не стримався і відчув, як сльоза покотилася по його щоці.

— Не бійся, — сказала Аліса. Вона заглянула Тарнавському в очі і обережно обійняла його. Тарнавський безсило піддався, опустивши голову їй на груди, відчуваючи, як сльози самі течуть, капаючи їй на шерстяну блюзку.

— Не бійся, — повторила вона, пригортаючи його голову до себе міцніше, цілуючи у скроню, доросла жінка, яка тримала на руках дитину. — Я буду з тобою поруч. Завжди.

***

Пізнього вечора вони приїхали в Маріуполь на автостанцію, і Аліса сказала, що тут можна було б зупинитися в недорогому готелі «Турист». Була вже глупа ніч, коли вони зайшли у великий супермаркет — один з небагатьох, які залишилися тут після 2014-го року, коли почалася війна і більшість національних торгових мереж виїхали з міста, віддавши його кільком місцевим фірмам.