— Значить, треба отпразнувать, — сказала баба Люба бадьоро і, поки ставила чайник, Аліса нарізала кілька шматків хліба, щоб зробити бутерброди. Бабця виставила на стіл пляшку горілки і невеличкі чарки. Тарнавський спершу думав відмовитися, але, коли Аліса теж сіла за стіл поруч з ним і глянула на нього веселим, щасливим поглядом, погодився. Тарнавський розлив горілку по чарках і вони випили. Стало тепло, навіть весело. Аліса почала розповідати, що мама розлучається з татом, а вона хоче переїхати в Маріуполь на бабчину квартиру.

— То всьо суєтноє, — махнула рукою бабця. — Ти молодая, переїжджай. Живи, скільки надо.

Тарнавський налив їм ще по чарці і вони знову випили.

— А як же ви познайомилися? — стала розпитувати баба Люба Алісу, і та розповідала, все накладаючи Тарнавському в тарілку то бутерброд, то сардин із консерви.

— Шото не похоже, щоб ви були просто друзья, — сказала їм баба, похитуючи головою в хустині й лукаво дивлячись з-під своїх кущистих брів. Аліса заусміхалася.

— Та, баб, ти все бачиш, — озвалася Аліса і поцілувала Тарнавського, а Тарнавський обійняв її і пригорнув до себе. — Це жених.

Баба Люба з інтересом практичної людини роздивлялася Тарнавського. Вони сиділи в тиші, серед якої звучало лиш цокання годинника, та час від часу бухкання ударів десь трохи далі за селом. Тарнавському тут, у товаристві бабці Люби, в її кімнатці з кількома іконами і гучним старим годинником, стало так затишно, що ці гупання здалися петардами на Новий рік.

— Скоро ж і справді Новий рік, — згадав раптом Тарнавський. Баба широко усміхнулася беззубим ротом.

— Ну давай тоді ще по одной і всьо, — запропонувала стара, і вони випили втретє.

Приємне тепло розтеклося по цілому тілу Тарнавського, і поки Аліса розпитувала бабцю, як вона тут живе, Макс, відкинувшись на спинку старого дивана, все дивився у вікно, і в світлі сонця виднівся край сліпуче-білої вежі маяка.

— Я піду пройдуся, — сказав Макс, раптом відчуваючи потребу встати з-за столу. — Хочу подивитися на маяк.

— Який маяк, Тарнавський, ти куди? — здивовано, усміхаючись спитала Аліса.

Макс, відчуваючи, що не може зараз пояснити тих почуттів і розумінь, які переповнювали його, лиш махнув рукою, щасливо усміхаючись, п’яний не від горілки, бо випили вони зовсім трішки, а від усвідомлення того, що він практично досяг мети, став собою.

— Ну, гаразд, — сказала Максові строго Аліса. — Тільки ж дивися мені. Нікуди далеко не відходь.

— Там осторожно, — теж застерегла бабця, але так лагідно, немовби вони всі в цей момент були не на війні. — Сегодня мені сосєд розказував, що тут заблукали еті... Прішельци... С тамтой сторони...