Вітер тріпотів його темним волоссям, розмітаючи по високому письменницькому чолу. Тарнавський спокійно, вільно всміхався.

— Насправді весь цей пейзаж схожий на те, що я описував у «Там, де вітер», — сказав він до Аліси, із задумливою усмішкою роззираючи прибережний пейзаж. — Море, вітер, перельоти диких качок. Тут є колонії сірих качок?

— Не знаю, — знизала плечима Аліса.

— А маяк?

Але Аліса на це вже не встигла відповісти.

— В кущі давай, — скомандувала вона і вони швидко кинулися в кущі.

— Хтось іде?

— Не знаю, — сказала вона, і Макс, побачивши її наляканою, раптом відчув новий, гострий поштовх кохання до неї. — Мені здалося, що там хтось був. Може, заглючило.

Шум у кущах повторився і вони із завмираючим серцем побачили, як із кущів на пляж раптом вийшов індик. Великий, з розпушеним пір’ям, він, не помічаючи їх поглядів, обережно ступав пляжем і час від часу зупинявся щось клюнути або оглядітися.

— Wild turkey, — констатував Тарнавський, усміхаючись. — Ми уже не в Канзасі, дорога моя Еліс Пропеллергед. Ми в преріях. Там, де пасуться бізони. Ще трохи, і ми прийдемо до нашого вігваму, Білко.

— О Боже, — видихнула з полегшенням Аліса, побачивши індика. — Як він узагалі тут вижив? Напевне, його випустили, коли всі тікали з Каштанового.

Трохи віддихавшись і переконавшись, що, окрім індика, на пляжі нікого немає, Аліса сказала:

— Ми в Каштановому фактично. Пішли тепер через село. Тут усе порожньо.

Закинуті сади біля сільських садиб здавались примарами. Пробираючись попри стежки при хатах, вони рухалися далі на схід села, де, власне, був будинок баби Люби. Хоча де-не-де в цій частині Каштанового, що не зазнала сильного обстрілу, і траплялися будинки з пробитим дахом чи вибитими вікнами, більшість будівель були ще цілком цілими. Село, схоже, раніше було заможним і люди тут будувалися добре, з розрахунком на ґрунтовне господарство.

— Зараз хтось тут ще, крім бабці, є? — поцікавився Тарнавський.

Аліса знизала плечима.

— Може, кілька людей ще живуть. Таких, як вона. Які не хочуть виїжджати.

Знову почулося гримотіння мінометних ударів. На цей раз воно було зовсім близько, але ці звуки, до щораз більшого здивування самого Тарнавського, не викликали жодного страху чи дискомфорту. Задніми дворами, перелазячи через повалені паркани, вони, врешті, вийшли на невелике, заросле травою подвір’я баби Люби із залишками снігу попід парканом.

— Зараз я постукаю у вікно, щоб її не злякати, — сказала Аліса. — Надіюсь, баба нікуди не пішла...