Бабця невизначено кивнула.

— К нєму в дом заходілі, спрашивалі, куда оні попалі. С автоматамі, страшниє. Ви, голубчики, вже нікуди сьогодні не уходіть, опасно. Переночуйте у мене, а с утра пойдьотє назад. Хорошо?

— Добре, — кивнув Тарнавський, знаючи, що все буде так, як і повинно бути.

— Максе, — Аліса стривожено глянула на нього. — Туди і назад, добре? Щоб я не переживала.

— Я тільки одним оком... — сказав він, не закінчивши думки. Він помацав себе по кишенях пальта і з нагрудної дістав записник, який подарувала йому Аліса.

— Кинь собі в сумку, — сказав він. — Там усі мої новели нові, майже готові. Поки їздив з вами, встиг накатати. Дев’ять.

Тримаючи в руках його записник, Аліса виглядала стурбованою.

— Просто на всяк випадок. Це найцінніше, що в мене є, — пожартував він, усміхнувшись Алісі. — Після тебе, Білко. Ти ж знаєш, який я буваю, коли вип’ю. Краще хай він побуде у тебе.

Аліса взяла з Максових рук блокнот і сховала собі в рюкзак.

— Зараз буду, — сказав він і вийшов на вулицю, одразу закуривши. Свіже повітря холоднішало під вечір, і Тарнавський повище підняв комір пальта. Волосся на голові рвучко тріпав вітер. Вдалині знову загримотіли відголоси обстрілів.

Зарослою дорогою Тарнавський рушив на пляж, курячи і вбираючи в себе різкі, свіжі пориви вітру, які долітали з моря. Вийшовши на пляж, де вітер став тільки міцнішим, Тарнавський рушив до маяка. Вітер був сильним, веселим, грайливим. Коли Тарнавський вже практично дійшов до маяка, пориви зробилися такими різкими, що довелося навіть зупинитися. Від сили вітру поли його пальта розліталися. Тарнавський поглянув на маяк — високий, білий, надійний. Саме тут все й відбувалося. Тут жив його герой роману «Там, де вітер».

З прибережних хащів тихо вийшов чорний собака.

Щоб піднятися на маяк і оселитися на ньому, потрібно було пройти попри охоронця маяка, блек дога, що охороняв Тарнавського в різних подобах і личинах упродовж усієї дороги сюди, в Каштанове.

— Ну, привіт, — сказав йому Тарнавський лагідно, співчутливо.

— Прівєт, мой свєт, — сказав собака чомусь грубим, прокуреним чоловічим голосом — і повітря оглушилося кількома гучними пострілами.

— Та ти чьо, Лєший, какова хуя? То ж цивільний.

— А хуй іх разбєрьот. Щас сдаст, падла, потом хуй вибєрємся отсюда.

Тарнавський дивився перед собою і не міг зрозуміти, звідки ці голоси. Все, що він бачив — чорний пес, який дивився на нього, смиренно і строго, просто перед входом на маяк, оберігаючи підступи до нього. Тарнавський раптом перевів погляд на пальто. На грудях, там, де серце, розпливалася мокра пляма. Макс приклав руку до місця укусу і зі здивуванням побачив, що рука стала червоною.