Б’ЯНКА: То він не вміститься в мені.

ПАУЛІНА: У тобі, глисто, ледве голка вміститься, але справжня жінка... така, як кухарочка, має таку велику діру, наче хутряна шапка...

Б’ЯНКА: Я не можу виходити заміж... та він же проб’є мене наскрізь... уб’є.

ПАУЛІНА: Жінки часто вмирають від цього... але ти можеш оскопити його в першу шлюбну ніч.

Б’ЯНКА (біжить до Пауліни, обнімає її): Я боюся.

Дівчата лягають у ліжко... Лежать, обнявшись. При цьому Пауліна щось смокче або жує. Пауліна засинає. Б’є дзиґар. Б’янка вилазить із ліжка. Відчиняє шафу з білизною. Розкладає на канапі й на столику спіднє та постіль. Увесь свій «посаг». Включно зі скатертинами й серветками та ін. Б’янка бере в руки кожен предмет окремо... називає його й розриває. Порвану білизну складає на купу. Робить усе це пристрасно, проте систематично. Деякі предмети не піддаються, тоді Б’янка допомагає собі зубами. Розриває: три сорочки батистові денні: білу, рожеву й блакитну; три сорочки денні трикотажні й, відповідно, шовкові трусики; одну скромну комбінацію з рожевого шовкового полотна, оздоблену мереживом; одну, ще скромнішу чорну комбінацію, чотири нічні сорочки, кілька бюстгальтерів. Стомлена, сідає на канапі. За мить береться нищити постільну білизну. Їй важко розривати простирадла, рушники. Вони не піддаються. Виймає з-під подушки великі кравецькі ножиці. Систематично ріже все — одне за одним. У час тих дій прокидається Паулінка. Мовчки дивиться на Б’янку. Сидить на ліжку, без жодного жесту, у безруху. Б’янка не дивиться на неї, виконує свою роботу швидко, неначе в трансі, чітко, зосереджено. Тепер ріже ножицями скатертини білі на дванадцять персон. Пауліна, нажахана, лягає й ховає голову під ковдру. Б’янка завершує роботу. Склала потяте придане, перев’язала стрічками. Зачинила дверцята білизнярки на ключ.