Пишу тобі ізсередини, сидячи навпочіпки, як і раніше. Байдуже, що голова бовваніє над краєм, байдуже, що я давно виріс, — я досі почуваюся тут зануреним у просторі і своєму страху. Саме тут я перестав бути дитиною (хоч це й не означає, що автоматично я став чоловіком, ба’ ні, навпаки: згодом я зрозумів, що тієї ночі в криниці я втратив шанс стати справжнім чоловіком). Саме тут я став Звіром, спітнілим після тривалих гонів. Напевно, тут я й письменником став. Коли ми бачилися з тобою востаннє, ти запитав, чи відоме мені коріння мого письма. Я відповів, що відоме, хоча детально не пояснив. Сьогодні я розповім деталі.

Тривалий час я вважав, що причина, через яку в кожній моїй книжці виникали глухі, була та сама, яка привела мене до письменницького покликання (яке дурне слово!): я вирішив писати, щоб пробити свої слухові перетинки, однак двадцять років тому тут, у цій криниці, мені це не вдалося. Деякий час я писав украй гучними словами, аби заглушити жахливий гул пам’яті — таким чином я знову нічого не чув.

Адже мої батьки померли не на моїх очах. Вони померли в моїх вухах. Щоночі я чую ці звуки. Тато вже другий день копав криницю, аж раптом через наше село, відступаючи, пройшли регулярні війська. Коли кілька тижнів перед тим вони йшли в протилежному напрямку, то запевняли, що нам немає про що хвилюватися, що вони переможуть погоничів смерті[101]. І до останнього радіо повідомляло, що наші солдати не тільки чинили затятий опір, але й щодня відвойовували в них нові землі. І ми в це вірили — наївні ми люди! Вірили, поки сотня солдатів — виснажених, обірваних і беззбройних — не з’явилися перед нами, щодуху тікаючи. Хтось із них біг, інші набилися до старих джипів, що мчали на повній швидкості. А деякі, геть утративши сили, звисали з боків віслюків, мов мокра білизна з мотузки. Селяни миттю збагнули — поразка! — і почали складати баули. Ушиваймося звідси, хутчіш!

Один із переможених служивих підійшов до нашої хатини майже невідчутною ходою. Я досі пам’ятаю його обличчя. Не страх володів ним, а зародки справжнього жаху: цей легкий начерк неквапом, довгим кривим шрамом, тягнувся від скроні до підборіддя. Діагональ поразки! Позначка недобитка! Знак нездари! Він, мов привид, пройшов повз наш дім. Навіть не намагався тікати. Здавалося, він розумів: це немає сенсу, будь-яка спроба приречена на невдачу, бо він і так уже живий труп. Тато запитав, чи далеко «женці», чи є в нас час уникнути їх. Солдат зирнув на батька так, ніби той говорив мовою диявола. Довго він стояв мовчки — гадаю, тато, роздивляючись цю примару, зрозумів усе перше, ніж той відповів своєю мовою: