— Краще самі вбийте свою родину й себе. Це ліпше, ніж потрапити до їхніх рук. Бо вони зварять вас, мов щура-агуті чи кукурудзу. Вони будуть тут завтра вранці, а може, цієї ночі. Хтозна, може й за годину пристигнуть. Вони відрізають руки й устромляють їх у зади. Вправні собаки. Не знаю... Вони наступають нам на п’яти. Вправні собаки... Смерть — їхній фах. Вправні собаки...

Він так і стояв, і твердив: Вправні собаки. А я стояв позаду батька, схопившись за нього. Він відвів мене подалі від хвіртки. Посеред подвір’я тато присів, узяв мене за плечі й подивився на мене, достоту дорослий, свідомий того, що зараз збреше дитині, а дитина зрозуміє, що їй брешуть, і все ж дорослий таки брехатиме (що ж, варто визнати: задовго до того, як це роблять життя, священники, педофіли чи інші збоченці, дітей ґвалтують своєю брехнею власні батьки). Тато сказав: “Не бійся, він верзе казна-що”. Та поцілуй мене в мою дитячу сраку! Якщо вже оцей бідолашний шаленець, що втратив розум, осліплений істиною жахіть, не знає, що каже, то хто ж тоді, трясця, на цій планеті знає, що каже?!

Батько знову вийшов на поріг нашої хати. І ми почули звіриний рев. Мама, яка готувала баули для втечі, перелякалась і вибігла. Я зирнув у прочинені двері. І біля ніг батька побачив тіло солдата. Перш ніж мама затулила мені очі рукою, я побачив, що він перерізав собі горло й кров струменіла з нього гарячими цівками просто на землю. Тато велів нам повернутися в хату й зачинив двері. Мама підштовхнула мене й зробила те саме, що й тато кілька секунд тому — присіла навпочіпки і подивилася мені в очі. Однак сказала вона мені не те саме, що батько, тобто вона взагалі нічого не сказала, однак вклала всі свої сили в той погляд: “Не треба боятися”.

Тим часом повернувся тато. Ззовні ми чули гуркіт відступу. Голосів не було — тільки гупання важких і квапливих кроків, що їх час від часу переривали різкі команди, такі короткі, що здавалося: втікачі бояться витратити сили навіть на це. Тато з мамою перезирнулись. Гадаю, вони думали про одне: часу на втечу в нас не було, та й далеко ми б не втекли. Найближче місто розташовувалось за чотири години їзди машиною. Проте там стояв військовий гарнізон. Та хтозна — можливо, вони теж склали зброю. Мамина молодша сестра жила в селі за долиною, за дві години дороги на захід. Можна було спробувати дійти до неї, та ми ризикували по дорозі наштовхнутися на вбивць, які намагалися оточити всю область і заволодіти нашими долинами. Батьки тихо перемовлялися — так, ніби мене це не стосувалося, ніби я нічого не розумів. Вони помилялись: я все розумів. Коли вони повернулися до мене, то сказали, що ми нікуди не підемо.