— Якщо тут хтось живе, нехай вийде.

Хоч я й затулив собі вуха, її голос я чув. Смерть ніби сиділа в криниці поряд зі мною. Я чітко бачив — в оточенні своїх синів вона стояла посеред нашого двору. А тоді я побачив, як тато вийшов із хати й пішов до Смерті. Він зупинився за кілька метрів від неї.

— Ти живеш тут сам? — поцікавилася Смерть.

Я ще міцніше затулив вуха. Татових слів я не чув. Може, він взагалі не відповідав.

— Якщо тут є ще хтось, — вела далі Смерть, — наприклад, якщо в тебе є дружина, то нехай також вийде. Хай там що, ми все обшукаємо. І знайдемо її, у яку б дупу вона не сховалася. Витягнемо її навіть із Божої сраки! Тож я запитаю ще раз: ти живеш сам?

— Ні, — відповіла мама, і я побачив (побачив!), як вона вийшла й стала біля тата посеред двору під сміх синів Смерті та під її байдужим поглядом.

— Діти є?

Я з усіх сил затуляв вуха долонями.

— Ні, — відповів тато. — Дітей у нас немає.

— Це ми побачимо, — зауважила Смерть. — Черево жінки, яку я бачу, вже давало плоди. Але якщо, брате мій, ти так кажеш, що ж, поки що ми тобі повіримо. Усе буде швидко, не бійтесь. Бо черга велика. Перед вами альтернатива: або ви самі себе вбиваєте, або ми вас убиваємо. Рішення — за вами. Та якщо оберете, щоби вас убивали ми, то ми зробимо це у свій спосіб.

— Згляньтеся,.. — ледве чутно мовив якийсь голос, та я не зрозумів чий, татів чи мамин, а може це була іронічна репліка одного із синів Смерті.

— Обирайте, — кинула Смерть.

Запала тиша, потім мама зойкнула “Ні!” і почувся постріл. Я зрозумів, що тато спробував кинутися на Смерть, а вона його вбила. Він усвідомлював, що не мав жодного шансу, тож кинувся на женців з єдиним бажанням — померти.

— Твій чоловік обрав. Тепер ти. Обирай.

Мама мовчала, тож після паузи Смерть сказала:

— Отже, ти обрала бути вбитою у наш спосіб. Певно, гадаєш, що, віддаючи нам себе, маєш шанс вижити? Що ж, твоє право так думати. Завжди треба сподіватися на шанс урятуватися від смерті. Бо інакше навіщо жити? Ми візьмемося зараз до справи. Ми вб’ємо тебе.

Я все чув, хоча щосили втискав долоні у вуха. Я чув хтивий сміх дітей Смерті, чув брязкіт поясів, які вони розстібали й кидали на землю, чув, як вони обговорювали мою маму — її стегна, перса, піхву, вуста. Та саму маму не чув. А тоді я почув хрипіння чоловіків, їхні дикі крики, бридку лайку. Маму не чув... Минув якийсь час, тоді Смерть сказала:

— Досить. Пропустіть. Я з цим покінчу.

І я чув брязкіт поясів, які застібали, зброї, яку підіймали, чув лайку, яку кидали на прощання в бік мами, що вперто мовчала, чув звук плювків. А потім сини Смерті залишили наш двір, лишивши маму сам на сам зі Смертю.