— А я знаю, чому ти не кричиш, — заявила Смерть. — Мені така поведінка добре відома. Це поведінка матері, яка захищає своє дитя. Десь тут схована дитина. І я її знайду. Та спершу ти таки заволаєш. Благатимеш, щоб я тебе вбив. І я таки вб’ю тебе — коли почую твій крик. А потім знайду дитя.

— Благаю, не треба! — почув я мамин голос.

— Хвилюватися й благати ти маєш не за дитину, а за себе, за своє життя. Те, що я зроблю з тобою, — мовила Смерть, — буде боліснішим, ніж пущена в піхву куля. Ти волатимеш. Поки пекло тебе не почує.

І Смерть взялася до праці. Мама заволала, її крики були гучні, нелюдські, вони так калатали в моїй голові, що я зомлів. А коли отямився, криків уже не було — проте в моїх вухах вони досі лунали. Гадаю, саме тоді я збагнув, що вони вічно мучитимуть мене, і єдиним способом приглушити цей біль — це чути в голові крики значно гучніші, зойки більш божевільні.

Я розплющив очі. Я уже був не в криниці, а посеред двору. Поруч лежали неживі людські тіла — тіла моїх батьків.

Я заплющив очі. І тихо заплакав.

— Вона мене мало не вбила, — мовив голос за моєю спиною.

То був голос Смерті. Я обернувся. Я уявляв її жахливим велетом. Однак чоловік, якого я бачив перед собою, був миршавий, низький на зріст, такий смішний і банальний. А втім, я не мав сумнівів у тому, що бачив Смерть. Я дивився на неї, не в змозі розтулити вуста.

— Твоя матуся ледве мене не вбила, та останньої миті я помітив блиск ножика, який вона вийняла з коси, поки я її шматував. Вона помилилася на секунду. Я відкотився вбік. Тоді вона подивилась на мене й зрозуміла, що це кінець. І перш ніж я скочив на ноги й убив її, вона перерізала собі горло. Так померла твоя матуся. Я обстежив хату й знайшов тебе в недокопаній криниці. Ти був без тями. Як тебе звати?

Я мовчав.

— Що ж, синку, зрештою, твоє ймення нічого не важить. Ти чув крики матусі, перш ніж зомліти?

Я кивнув.

— Тоді я не буду тебе вбивати. Ти вже майже мертвий, агонія ж триватиме дуже довго. Бувай, сирітко. Я теж був сиротою — мені тоді було менше, ніж зараз тобі. І це запалило в мені лють, яку не згасить ніщо. Це й тримає мене серед живих. Зроби так само. Зненавидь мене, розлютись! Будь сильним, стань воїном, убивцею, пролий ріки крові, знайди мене, як станеш дорослим, і примусь заплатити за ті жахливі муки, яких я завдав матусі. О, під моїми пальцями вона страждала так, як ніхто інший! Бувай, синку, бувай...

Усе це Смерть промовляла спокійно. Вона побожно перехрестилась, потім просто вийшла з двору та пішла геть. І залишився сам. Цілу ніч я провів поряд із тілами батьків. Коли зайнявся день, я повернувся до недокопаної криниці й чекав. Чекав на Смерть. Щоб вона звільнила мене. Або ж чекав на диво — на маму. Ніхто не прийшов. Тоді я виліз із ями, відчув голод, залишив тіла у дворі й побрів до села своєї тітки, села за долиною, шлях до якого знав.