Дорогою мені ніхто не стрівся, тож я бачив і відчував величну гармонію долини та мирний подих гаїв. Смерть намагалася кинути тінь на цю красу, а краса не зупиняла її, і не зважала на неї. Навпаки: гадаю, ще ніколи Смерть не квітнула так, як там. Під дією краси вона працювала майстерно. Досягала вершин. І розкривала власну красу. Який із цього висновок? Це єдина можлива прикінцева теорема нашого існування: чим красивіший пейзаж, тим жахливіша історія за ним криється. Зрештою, хто ми такі? Каблучка з крові в промені світла — чи навпаки. І Диявол, підсміюючись, натягає нас на свій підмізинний палець.

Село моєї тітки також постраждало. Я зрозумів це, щойно туди увійшов. Сліди втечі ще були помітні на землі, а повітрям ширився переляк. Однак мешканці залишилися — або ж, можливо, повернулися після втечі, мов живі бумеранги, бо не знали, куди піти ще. Тітка була вдома. Я кинувся в її обійми. Вона все зрозуміла. І я зрозумів. Дядько — убитий; мої дві кузини — убиті. До обійстя моїх батьків ми повернулися через три дні. Тіла зникли. На піску лишалися тільки дві великі брунатні плями. Ми так і не дізналися, де їх поховали (і хто?), та чи поховали взагалі: краєм ширилися чутки про чорних магів, які для своїх потреб збирали трупи — їхній бридкий, але вигідний бізнес процвітав, зважаючи на строкатий килим із мертвих тіл, що вкривав весь Заїр[102].

Таким чином, тітонька стала моєю єдиною родиною, а я став її єдиним родичем. Саме з нею я перебрався до Європи. Утім, це лише ілюзія: такі, як я, ніколи не залишають рідний край. Принаймні він нас не залишає в спокої. Я так і не вийшов із недокопаної криниці. Весь цей час її ніби хтось докопував у мені. Я досі там. І там я пишу. Я завжди писав у криниці. У якій лунали крики болю. Однак я вже не затуляю вуха. Дуже довго я писав, щоб їх не чути. А тепер знаю: я пишу й маю писати тільки для того, щоб почути їх. Просто раніше мені бракувало сміливості визнати це. А “Лабіринт жорстокості” мені її дав.

Ось про що він мені нагадав: місце, де криється найпотємніше зло, завжди зберігає уламок істини. Для мене таким місцем є час, а саме минуле. Я намагаюся перетнути його в усіх можливих напрямках і дозволити йому перетинати мене, неначе жмут стріл; пересуваючись круг нього, я прагну збагнути його з різних ракурсів, роздивитись при світлі дня і ночі. Не думаю, що примар треба гнати; навпаки, я переконаний, що слід приєднатися до їхнього танку довкола ватри і, до кісток просякнувши страхом, клацаючи зубами й намочивши штанці, посісти там своє місце, належне відповідно до минулого. До дупи заклики до сміливості! Сміливість! Ненавиджу це слово, коли його перетворюють на обов’язок! Сміливість! Та заткайтесь ви вже! Я прагну істини тривалого падіння, істини довічного падіння! Я відмовляюся виправляти помилки. Я не вважаю, що можна виправити щось справді знищене. Я нікого не втішаю — і не втішаю себе. З мого пояса звисає найдієвіший амулет проти Зла: прагнення істини, чинне й тоді, коли істина — Смерть. Я шукаю руїни давніх шляхів, похованих під піском. Бо їхній слід вказує на альтернативний шлях. Цього шляху немає на жодній із карт. Однак це єдиний вартий уваги шлях.