— Сховаємо тебе в ямі, яку тато почав копати, — пояснила мама. — Накриємо, щоб тебе не помітили. Сиди там. Не роби шуму. Вийдеш тільки якщо тато або я прийдемо по тебе. Зрозумів?

— Так, мам.

— Точно зрозумів?

— Так, мам.

— Анічичирк! Ніяких плачів! Сиди тихенько! Ні за яких умов не виходь. Поки я не прийду по тебе.

— Добре.

— А якщо ти когось почуєш, якісь невідомі тобі голоси у дворі, то закрий собі вуха. Закрий так, щоб нічого не чути. Це тобі зрозуміло?

— Так, мам.

— Бо якщо не закриєш — спіймаєш від мене такого! Покараю так, як ніколи! Шкуру з тебе спущу! Ти мене зрозумів?

— Так, мам.

— Повтори!

— Так, мам.

— Що “так”?

— Так, я все зрозумів. Шуміти не буду. Рухатися не буду. Розмовляти не буду. Вийду тільки тоді, коли ти прийдеш по мене. Або коли тато прийде.

— А про вуха забув?

— Я закрию собі вуха, якщо почую невідомі голоси.

— Дивись мені! Краще тобі не забути нічого.

Мама хотіла здаватися страшною й загрозливою, проте вона плакала. Її слова не лякали мене, хоч і були вимогливими (втім, це радше скидалося на благання). Вони жахали мене, бо я відчував ту любов і той відчай, з якими їх промовляла мама. Тож я також тихенько розплакався. Вона міцно пригорнула мене до себе, тато пригорнув нас обох — і так ми сиділи мовчки кілька хвилин. Дві-три хвилини — ціле непрожите разом життя; дві-три хвилини, щоб іще раз пережити те, що ми пережили разом. Ці обійми поєднали два напрямки часу: спогади закликали до нас минуле, а сподівання (яке, проте, наштовхувалося на стіну з крові) зазирало в наше неможливе майбутнє.

Потім мама розмістила мене в недокопаній криниці, залишивши їжу (однак, якщо зголоднію, їсти я мав тихенько!). Дала вона мені й ліхтарик — на випадок темряви. Ми ще раз обійнялись, однак ці обійми, значно коротші й тихіші за попередні, були дуже болісними. Тоді батьки вилізли з ями, накрили її листом металу — і навкруги запанував морок. Я закляк і чекав. За якийсь час — може, скоро, а може, нескоро, а може, взагалі поза часом, — я почув гудіння двигуна, голоси, сміх, автоматні черги та зойки. Морок у ямі густішав. Я затулив собі вуха.

У двір у супроводі своїх дітей увійшла Смерть. Вона мовила: