Однієї ночі, коли він повернувся раніше, ніж зазвичай, уся родина зібралася на подвір’ї. Він приєднався до нас, сів і заговорив. Ніколи не забуду його слова. Я й досі здригаюся, коли згадую його сповідь.

Мадаґ мовив: «Знаю, ви гадаєте, що ж я роблю вечорами на цвинтарі. Я вам скажу: молюся за дядька, за батька, за втрачених друзів, за маму. Особливо за маму. Щоб вона простила мене. Мені не вдається її побачити. Однак я всюди її шукав: у місцях видимих і невидимих. Шукав її серед часу. І не знайшов. Здається, вона взагалі не існувала. Сподіваюсь, мої молитви долинуть до неї. Вона має мені пробачити. Будь ласка, ви всі — моліться за мене! Моліться за те, щоби Моссана мені пробачила».

Ось що сказав Мадаґ. Тоді я зрозуміла, що він, хоч і був мудрагелем, богом не був. Мадаґ був людиною. Він жив серед болючих споминів і з запитаннями, відповідей на які не знаходив. Його було шкода. Оце і є людина: істота, яку можна пожаліти.

Маам Діб знову замовкла. Тієї миті мені здалося, що вона молилася за Мадаґа. Спостерігаючи за нею, я подумав: ця жінка знала — і розуміла — Елімана Мадаґа значно краще за мене. І не тому, що знала його особисто та прожила з ним багато років (кількість років не має жодного значення), але тому, що на коротку мить вона мала доступ до всього: його відчуття провини, слабкості, самотності, потягу й смутку. Оскільки я уважно читав книжку Елімана, то від початку вважаю, що його таємниця полягає все ж у царині літературній; вона конче пов’язана з «Лабіринтом жорстокості» і книжкою, яку він мав написати після нього. Загадку автора я пов’язував з його письмом, а лакуни в його біографії бачив крізь пристрасні окуляри письменника. Невже вони так викривляють реальність? Хтозна, може, немає чого шукати в літературі? Бо вона — мов труна; підозріла чорна й блискуча труна, у якій, можливо, немає тіла. Сіґа Д., Мусімбва, Беатріс, Станіслас, Шериф, Аїда, а тепер і Маам Діб — усі вони вони казали мені про це або натякали на це впродовж останніх тижнів. А може, і сам Еліман Мадаґ намагався мені це пояснити, відколи я стежу за ним. Утім, якщо це так, то робить це він через туманні знаки, ледве помітні крізь гущину часу, який розділяє нас. Раптом я відчув сум. Маам Діб, тим часом, повела далі: